Розділ 2. Донька мисливця

«Сім’я - це не завжди ті, чию кров ти успадкувала.
Іноді це ті, хто навчив тебе тримати ніж, латати подерті
штани й повертатися додому до заходу сонця»

Я прокинулася від болю.

Не від сонячного проміння, що нахабно пробралося крізь вузьку щілину між фіранками.

Не від пташок, які вирішили влаштувати під моїм вікном ранковий концерт із репертуаром "Ми живі, а ти страждай".

І навіть не від звичного гуркоту знизу, де мама зранку пересувала горщики так, наче оголосила кухні особисту війну.

Від болю.

Причому боліло все.

Абсолютно.

Я лежала на спині, дивилася в дерев'яну стелю й намагалася зрозуміти, чи існувала в людському тілі хоча б одна частина, яка сьогодні не нагадувала мені про вчорашнє тренування.

Поворушила пальцями ніг.

Нормально.

Ось.

Уже щось.

Потім спробувала перевернутися на бік.

- А-а-ах…

Ні.

Хибна тривога.

Навіть пальці ніг, здається, страждали просто із солідарності.

Я знову завмерла.

Перед очима одразу постав учорашній Орест.

Спокійний.

Зосереджений.

Із тією особливою байдужістю людини, яка точно знає, що за три секунди ти лежатимеш у пилюці, а ти ще чомусь цього не розумієш.

"Тепер проти мене".

От навіщо?

Навіщо я погодилася?

Могла ж сказати:

"Ні, батьку. Дякую. Я вже довела все, що хотіла довести. Марек лежить на землі. Моє самолюбство задоволене. На цьому завершимо".

Але ні.

У мені прокинулася гордість.

Гордість узагалі була дивною річчю. Вона завжди з'являлася в найгірший момент, штовхала тебе робити дурниці, а потім безслідно зникала, залишаючи тебе сам на сам із наслідками.

У моєму випадку - із синцем на стегні розміром із долоню, подряпаним ліктем і повним переконанням, що батько вчора спробував скласти мене навпіл.

Я обережно підняла голову.

За вікном уже було світло.

Отже, я проспала.

Ще одна проблема.

- Чудово, - пробурмотіла я. - Якщо сьогодні на мене нападе розбійник, попрошу його повернутися завтра.

Розбійник, якщо він мав хоч трохи совісті, погодився б.

Я сіла.

Не одразу.

Спочатку підняла плечі.

Потім сперлася долонями об ліжко.

Завмерла.

Подихала.

Прокляла Ореста.

Ще трохи подихала.

І лише тоді остаточно прийняла вертикальне положення.

Моя кімната зустріла мене звичною тишею.

Невелика.

Тепла.

З похилою дерев'яною стелею, темними балками й одним вікном, за яким виднівся шматок подвір'я, старий яблуневий сад і край даху сараю.

Під стіною стояла дерев'яна скриня, на кришці якої мама вже років п'ять просила мене нічого не залишати.

Саме тому там лежало все.

Сорочка.

Пояс.

Дві книги.

Шкіряні рукавиці.

Клубок мотузки.

Три висушені яблука.

Один чобіт.

Другий чобіт чомусь був під ліжком.

Я навіть не намагалася згадати, як він там опинився.

Біля протилежної стіни висів мій короткий лук.

Поруч - сагайдак.

Нижче, на невеликій полиці, лежали ножі.

Два метальні.

Один мисливський.

І старий короткий меч, який Орест дозволив мені називати своїм лише минулої весни.

Він був простим.

Без дорогоцінного каміння.

Без гербів.

Без срібних візерунків на руків'ї, які так любили малювати в романтичних баладах про великих воїнів.

Зате ним можна було бити.

Що, на мою думку, було значно кориснішою властивістю меча.

Поряд із усім цим висіла блакитна сукня.

Я подивилася на неї.

Сукня подивилася на мене.

Я перевела погляд на меч.

Потім знову на сукню.

- Навіть не мрій.

Сукня промовчала.

Мудра.

ЇЇ мама пошила мені минулого літа й відтоді регулярно намагалася переконати, що "дівчина не може все життя ходити в штанях".

Я не бачила причин, чому саме не може.

Штани мали кишені.

Сукня - ні.

На цьому суперечка, як на мене, мала закінчитися ще минулого літа.

Я натягнула сорочку, застебнула жилет, впоралася зі штанами й уже нахилилася за чоботом, коли стегно нагадало про себе.

- Хай тобі грець…

- Ріано! - долинуло знизу.

Мамин голос.

Я завмерла.

- Уже йду!

- Ти це казала ще пів години тому!

Я насупилася.

Цікаво.

Кому?

Бо я ці пів години спала.

- Я думала про це!

Знизу запала тиша.

Потім мама дуже виразно відповіла:

- Ріано.

- Іду!

Довелося йти.

Тобто повзти.

На сходах я трималася за поруччя з тією гідністю, яку могла проявити людина, котра відчувала кожну сходинку власним стегном.

Унизу пахло свіжим хлібом, обсмаженими травами й медом.

Дім Вернів узагалі майже завжди чимось пахнув.

Улітку - сушеною м'ятою, деревиною й ягодами.

Восени - яблуками, грибами та димом.

Узимку - вовною, гарячим молоком і ялівцем, який мама кидала у вогонь, бо казала, що він очищає повітря.

А навесні пахло землею.

Вогкою.

Живою.

З тією особливою свіжістю, яка буває лише після нічного дощу.

Кухня займала майже половину нижнього поверху.

Великий стіл стояв біля вікна.

У печі потріскували дрова.

Під стелею висіли зв'язки сушених трав - шавлія, звіробій, гіркуватий місячник, листя червоної верби й ще десяток рослин, назви яких мама намагалася вбити мені в голову з дитинства.

Я пам'ятала приблизно половину.

І ще половину з цієї половини могла переплутати.

Саме тому Марта категорично забороняла мені самостійно готувати лікувальні настої.

Одного разу я вже приготувала Мареку "щось від застуди".

Застуда не минула.