Розділ 1. Дівчата теж уміють бити

«Сила не завжди в тому, щоб устояти на ногах.
Іноді достатньо знати, кого потягнути за собою, коли падаєш»

Марек утретє за ранок спробував розбити мені носа.

Я починала підозрювати, що наша дружба тримається на якомусь дуже дивному фундаменті.

- Ти знову цілишся в обличчя! - обурилася я, ледве встигнувши відхилитися.

Дерев'яне лезо просвистіло перед самим носом.

Ще трішки - і я б нарешті дізналася, чи справді кров із носа так важко відпирається від світлої сорочки, як стверджувала мама.

Марек не виглядав людиною, яка переймається моїм майбутнім пранням.

- Тому що ти його не прикриваєш.

- Це обличчя. Воно не повинно потребувати прикриття!

- У бою?

- Особливо в бою. Воно в мене гарне.

- Було.

- Ти огидний.

- А ти повільна.

Я замахнулася.

Марек усміхнувся.

І саме в цю мить я зрозуміла дві речі.

По-перше, він спеціально мене розлютив.

По-друге, зрозуміла я це приблизно на один удар запізно.

Наші дерев'яні мечі зіткнулися з сухим тріском.

У долоні віддало болючою вібрацією, від якої пальці на мить ослабли. Марек скористався цим одразу - повернув зап'ястя, натиснув сильніше і змусив мене відступити.

Раз.

Другий.

Третій.

П'ятою я в'їхала у вологу після нічної роси землю.

Ще крок - і перечепилася б.

Я різко змістила вагу вперед.

Марек цього очікував.

Звісно, очікував.

Ми билися разом стільки років, що він, мабуть, знав половину моїх прийомів краще, ніж я сама.

Що, безумовно, було образливо.

Особливо враховуючи, що другу половину він просто вигадував за мене.

- Ліворуч, - долинув спокійний голос від огорожі.

Я машинально пішла вправо.

Меч Марека ковзнув по моєму плечу.

- Ай!

- Я сказав ліворуч.

Я відскочила, перехопила зброю зручніше і покосилася на батька.

- Ти сказав надто пізно.

Орест Верн сидів на широкій колоді біля старої огорожі й повільно правив мисливський ніж. За всіма законами справедливості людина, яка спокійно сидить під яблунею й нічим не ризикує, не мала права критикувати тих, хто в цей момент намагався не отримати дерев'яним мечем по зубах.

На жаль, Орест ніколи не цікавився законами справедливості.

- Я сказав тоді, коли ти ще могла відреагувати.

- Неправда.

- Правда.

- Можу підтвердити, - люб'язно встряв Марек.

Я перевела погляд на нього.

- Ніхто тебе не питав.

- А я все одно підтвердив.

- Ще слово - і я підтверджу міцність цього меча твоєю головою.

- Ріано.

Я повернулася до батька.

- Що?

Орест провів каменем уздовж леза.

Шурхіт був тихим, рівним, майже заспокійливим.

- Не розмовляй під час бою.

Я витримала паузу.

- А якщо мені є що сказати?

- Особливо тоді.

Марек пирхнув.

Зрадник.

Сонце тільки починало підійматися над лісом, але день уже обіцяв бути теплим. Між деревами за огорожею ще лежав тонкий ранковий серпанок, а на траві блищала роса, яку ми з Мареком методично перетворювали на багнюку.

Колись тут ріс город.

Принаймні мама любила нагадувати нам про це щоразу, коли дивилася на витоптану землю, потріскані тренувальні стовпи і старий мішок, набитий соломою.

Город програв.

Так само, як приблизно половина речей у нашому дворі програвала батьковій впевненості, що «діти мають уміти за себе постояти».

Щоправда, під дітьми він чомусь завжди мав на увазі мене й Марека.

Марек узагалі жив через три будинки від нас.

Але зважаючи на кількість часу, яку він проводив у нашому дворі, мама вже давно перестала питати, чи залишиться він на обід.

Він залишався.

Завжди.

Навіть якщо його не запрошували.

Особливо якщо його не запрошували.

Ми знову зійшлися.

Цього разу я не поспішала.

Марек був вищий за мене майже на голову, мав ширші плечі й дратівливу звичку користуватися цим без найменшого сорому.

Я могла бути швидшою.

Могла краще ухилятися.

Могла навіть кілька разів поспіль влучити туди, де він не очікував.

Але якщо він по-справжньому тиснув, мої руки дуже швидко згадували, що я важу значно менше.

Тріск.

Я заблокувала удар.

Ще один.

Відступила.

Третій пішов збоку.

Встигла.

Четвертий - по ребрах.

Не встигла.

- Ох ти ж…

Я різко втягнула повітря й відскочила.

Марек завмер.

- Сильно?

- Ні.

- Точно?

- Абсолютно.

Він опустив меч трохи нижче.

Я всміхнулася.

- Дякую.

І вдарила.

- Агов!

Моє лезо глухо стукнуло його по плечу.

- Ти сказала, що все добре!

- І це була правда. Мені вже значно краще.

- Ти підступна.

- Я ефективна.

- Це не одне й те саме.

- Залежить від того, хто перемагає.

Орест тяжко зітхнув.

Я вирішила сприйняти це як гордість.

Марек пішов уперед.

Я відступила.

Тепер уже спеціально.

Крок.

Ще крок.

Він знав, що я роблю.

Я знала, що він знає.

Він знав, що я знаю, що він знає.

Звучало складно.

Насправді ж усе зводилося до дуже простого:

я мала якось звалити цього кабана на землю.

Руки вже нили.

Долоні стали вологими.

Серце билося швидко, але рівно.

Марек дихав важче, проте навіть близько не настільки, як мені хотілося.

- Втомилася? - поцікавився він.

- Ні.

- Ти важко дихаєш.

- Це від твоєї краси.

- Нарешті.

- Вона душить.

Його посмішка стала ширшою.

От і добре.

Посміхайся.

Давай.

Ще трішки.

Орест учив мене давно.