4

– А ти як поживаєш? – запитала Мирослава з зусиллям проганяючи невеселі думки.

– Непогано, – відповів Борис потягуючи пиво. – Життя як життя. Робота, дім, робота. Працюю зварником на одній фірмі в райцентрі. Одружений. Маю двійко дітей, котрі незабаром вже закінчуватимуть школу. Ото ламаю собі голову, куди послати їх дальше вчитися. Хоча ти мабуть про все це і сама добре знаєш.

Вона не знала, адже під час своїх рідких відвідин батьків ніколи не запитувала їх про нього. Не хотіла такими розмовами збурювати спогади, що могли потім ще більше роз’ятрити біль в її серці.

– Ні, не знаю, – чесно зізналася жінка. – Я ж бо тут була нечастим гостем і якось не доходило до розпитувань про подробиці життя колишніх односельчан.

– Про моє небагато чого можна розповісти, краще розкажи про своє.

Запала невеличка пауза під час якої Борис допив своє пиво, а Мирослава напружено розмірковувала над тим як же їй відповісти на його запитання. Зізнаватися у своїх особистих невдачах жінці зовсім не хотілося, а похизуватися фактично було нічим. Не чванитися ж тою сумою грошей які заощадила за роки свого заробітчанства? Тепер це для неї було таким малозначущим і несуттєвим. Та й виглядало б напевне недоречно і безглуздо.

– Ти хоч колись згадував про мене? – несподівано навіть для самої себе поцікавилася Мирося і потупивши погляд додала. – Бо я про тебе так і доволі частенько.

Чоловік з неприкритим здивуванням зиркнув на жінку однак відповів швидко та без вагань:

– Так. Неодноразово. Та це було ще тоді, в минулому. Потім розпочалося нове життя і все якось почало забуватися.

– Жаль що між нами все так закінчилося. Знаю, що в усьому була винувата я. Вибач, якщо зможеш мені за все.

– Що сталося те сталося. Чого вже про це згадувати. Колишнього ж не повернути. А образи я на тебе ніколи не тримав.

– А якщо можна було б все повернути, ти б погодився? – ледь чутно, несміливо поспиталася жінка.

– Це як? – розгублено закліпав очима Борис.

– Як би був такий шанс розпочати все з початку, як би ти вчинив?

– Ніколи не думав про таке? – з очманілим виразом на обличчі вражено пробелькотів чоловік.

По тремтливим ноткам його голосу Мирослава миттєво збагнула що Борис каже неправду. Ще й як думав про це, бо перше кохання така річ що її неможливо забути, нереально повністю стерти з пам’яті, ніхто не в силах безслідно позбутися тих гарячих емоцій і шаленої пристрасті від яких кров стугоніла в жилах і паморочилося в голові. А так воно колись й було, так він її палко кохав, саме такі почуття до неї зводили його з розуму. І часточка всього цього ще десь заховано в потаємних закапелках чоловічої душі.

Усвідомивши це жінка наважилася на відчайдушний крок. Вона наблизила своє лице до його обличчя і за мить їхні губи злилися в короткому поцілунку. Трапилося це так швидко, що очманілий Борис ніяк не встиг відреагувати на такий її вчинок, а коли збагнув що діється було вже запізно щось робити. Мило всміхнувшись Мирослава кокетливо проворкотіла: «Вибач, не стрималася». Потім різко схопилася зі свого місця і швидко шмигнула в хату з радісним трепетом в душі розуміючи, що маленький шанс у неї все ж таки залишився.

Цю ніч жінка не змогла заплющити очей, бо сон вперто не бажав відвідати її. Та це й не дивно, бо різноманітні думки, спогади і емоції буквально заполонили свідомість Миросі. В минулому промайнув не один рік поки вона нарешті розібралася в тому що стало причиною її нещасть. Їх було багацько, а найголовніша те як жінка колись негідно вчинила з Борисом. Так, він ніяким чином не міг зрівнятися з тим «крутеликам» яких вона знала в столиці, але… Такої наївності, щирості і відданості Мирослава більше ніде не зустрічала за все своє бурхливе життя. Тепер вона нарешті зрозуміла що в її руках раніше був необроблений алмаз, котрий міг згодом стати сяючим діамантом. І вже ніскільки не сумнівалася в тому, що коли б вони були разом то і вона б сама могла палко та пристрасно полюбити його.

Хоча чому могла б? Те як зрадницьки затремтіли чоловічі губи від поєднання з її вустами давали жінці надію що не все ще втрачено. Так у нього є дружина та діти, але хіба це така вже нездолана перешкода? Хіба у неї до цього не було в коханцях таких самих «зразкових» сім’янинів? Звісно ніхто з них ніколи не пропонував їй стати дружиною, але вона й сама не надто прагнула цього. Мирося навчилася чудово розбиратися в своїх прихильниках в прекрасно бачила, що єдине на що вони придатні то це тільки скороминучі інтимні задоволення. З Борисом все було по іншому. Цей чоловік дійсно кохав її всім своїм серцем, і тільки він міг зробити її по справжньому щасливою.

На ранок жінка дійшла до висновку що варто спробувати скористатися цим останнім шансом від долі. Та спершу не завадило провести розвідку й дещо прояснити для себе. День випав недільний тож здійснити задумане не склало для неї хоч якихось труднощів. Одягнувши на себе своє єдине плаття і пов’язавши на голову чорну косинку Мирослава подалася до церкви. Саме на святій літургії вона сподівалася побачити і оцінити ту жінку, котру Борис вибрав собі за дружину. На випадок якихось незрозумілостей можна було розраховувати на підказку вірної подруги Віки.

Все відбулося так як Мирося задумувала. Борис прийшов в храм зі всією своєю сім’єю і вона легко визначила свою невільну суперницю. Нічого особливого у неї Мирослава не знайшла. Звичайна сільська жіночка. Невиразні сірі оченята, обвітрене обличчя з мінімальною привабливістю, дещо надмірна повнота в поясі і нижче. Одягнута в простеньку блакитну блузку і вишневу спідницю, що вже давно вийшли з моди. Ця простачка напевне не лише не знає що зараз в тренді, але їй мабуть невідомо такі слова як «манікюр» і «педикюр».