2

Однією з найперших речей що зробила Мирослава приїхавши село стали її візити до колишніх подруг і приятельок котрих вона не бачила вже стільки часу. Було їх не так вже й багато. В юності дівчина мала невелике коло тих близьких їй людей кому довіряла і з ким могла поговорити відверто. З плином літ їх стало ще менше, адже батьки вже померли, а переважна більшість колежанок повиходили заміж і виїхали хто куди. По великому рахунку залишилася тільки одна най-най-най Віка. Саме до неї і навідала Мирося вже на другий день перебування в селі.

Гостинне частування з традиційною кавою і домашньою випічкою. Щиросердна бесіда щедро приправлена спогадами спільного минулого. Довірливі розповіді про наболіле сьогодення. Давнім подругам було про що побалакати. Обидві незчулися як день наблизився до завершення. Вже прощаючись з подругою Мирося не стрималася і коротко запитала: «Як він?». Віка зрозуміла все з півслова й допитливо зиркнувши на колежанку так само лаконічно відповіла: «Він і надалі тут». Одна фраза від якої в жінки серце зрадливо тьохнуло і на мить перехопило подих.

Поява в селі Мирослави відразу ж стала темою для розмов між тими селянами хто її знав раніше. Це й не дивно, адже жінка колись залишила після себе феєричний слід зітканий з чималої кількості всіляких пліток та пересудів. Тоді вона була невгамовною кокеткою і вертихвісткою, а це означало що хтось осуджував її поведінку, хтось захоплювався нею, а не обійшлося і без таких хто просто заздрив цій популярності яку вона мала. І всі теревені про минулі витівки Миросі закінчувалися одним і тим самим: «Як надовго вона залишиться в тут і що буде робити дальше?»

Якби жінці прямо задали таке запитання, то вона б точно не змогла чітко на нього відповісти. Насправді Мирослава й сама гадки не мала скільки ще буде перебувати в селі де промайнули більша частина її дитинства та юності. Сюди вона їхала з однією метою – помолитися на могилах батьків, швидко розпродати їхнє невеличке господарство та назавше гайнути звідси. Тільки пройшовшись вуличками де колись грала з друзями в лови, побачивши школу у якій провчилася одинадцять років, відчувши смак води з криниці, що стояла біля хвіртки їхнього обійстя раптом зрозуміла що їхати їй нікуди. І це була істинна правда, адже за роки мандрування світом жінка так й не змогла віднайти таке місце яке з чистим серцем можна було б назвати «своїм». Тому відсутність покупців на батьківську хату виглядала не як неприємна незручність, а як своєрідний шанс від долі зупинитися, задуматися, зробити відповідні висновки й прийняти достойне рішення.

І поки Мирослава визначалася як же їй бути дальше сліпий випадок продовжував засипати життєву стежину жінки гострими шпичаками неочікуваних проблем. Початок їх вона поклала сама, коли мимоволі поцікавилася про того, кого їй не варто було навіть згадувати. А вже через кілька днів сталася зустріч котра й дала старт для майбутньої бурхливої сварки про яку ще довго згодом гуділо все село. Трапилося це абсолютно випадково, коли Мирося навідалася в сільський генделик, щоб купити буханець хліба і кусень ковбаси для вечері. Зайшла в напівтемне приміщення і обімліла від побаченого – біля шинквасу, з надпитою пляшкою пива в руках, стояв Він. Навіть не зважаючи на те що злетіло стільки часу і від їхньої останньої зустрічі їх розділяли десятиліття вона впізнала його миттєво. Ті ж самі незабутні риси овального обличчя, мужні форми вилиць та смішний ніс-бараболя, а найголовніше сяюче-блакитні очі в яких здавалося зазирнуло саме небо. Змінилося лишень волосся на голові. Замість колишнього короткого «їжачка» тепер виднілася густа чорна чуприна в якій проглядалися поодинокі срібні нитки сивини.

Ледь стримуючи хвилювання жінка підійшла і коротко привіталася. Він кивнув головою у відповідь і на цьому наче б то було все. Та не зовсім. Не встигла вона придбати необхідне і відійти на десяток кроків від генделику як почула позаду себе такий знайомий чоловічий баритон:

– Миросю, зачекай! Куди так поспішаєш? Давай трохи побалакаємо.

Людмила затамувавши подих обернулася на голос і ледь зуміла видавити з себе:

– Давай. А про що?

– Прийми мої співчуття. Твій батько був хорошою людиною. Шкода що тобі не вдалося бути на похоронах.

– Дякую, Борисе. На жаль не вдалося вчасно приїхати.

– Ти надовго затримаєшся в селі?

– Ще не знаю. Спробую продати батьківську хату та й поїду.

– Значить більше вже приїдеш сюди?

– Ні. Мене тут більше вже нічого не тримає. А на могилу до батьків буду час від часу навідатися.

– Зрозуміло. Тоді поки що бувай. Сподіваюся ми ще побачимося до твого від’їзду.

Нетривала розмова на нейтральні теми мала свої неприємні наслідки. Хтось побачив їх разом і вже незабаром новина про цю подію сягнула вух старожилів села. А ті звісно пригадали не таке вже далеке минуле і їхні спомини в поєднанні зі всілякими домислами та плітками швидко розійшлися поміж селянами. Хоча коли бути справедливими теревенити людям дійсно було про що, адже не все у цих поголосах було брехнею й вигадками.

Так вже склалося, що в свій час Борис теж опинився серед численних «жертв» невгамовної Мирослави. Трапилося це тоді коли дівчина вже набралася неабиякого досвіду в тому як закрутити голову довірливим хлопцям і за кілька тижнів до того як вона поїхала на навчання. Їхні стосунки розпочалися за звичним сценарієм. Вона кілька разів мило всміхнулася йому на сільських дискотеках. Потім вигадала якусь проблему в вирішенні якої міг допомогти тільки він. Традиційні жіночі хитрощі котрі завше діяли безвідмовно.