1

Гучні сварки в селі не надто часте явище. І не тому, що тут живуть якісь надзвичайно миролюбні та товариські люди. Зовсім ні. Сільські жителі нічим особливим не відрізняються від тих же мешканців великих мегаполісів чи маленьких містечок. Просто в невеличкій громаді традиційно кожен кожного добре знає і адекватні селяни зазвичай намагаються вирішити свої суперечки без надмірного розголосу, а надто конфліктних сусідів всі елементарно уникають. Це своєрідний неписаний закон якого більшість в селі стараються дотримуватися споконвіку.

Скандал через подружню невірність взагалі випадок екстраординарний. Таке не прийнято виносити на люди, бо ж соромно в цьому зізнаватися. Навіть якщо твоя половинка тобі підло зраджує краще мовчки терпіти, щоб не стати посміховищем для друзів, приятелів і знайомих. Адже навіть найменший натяк на інтимні негаразди в сім’ї можуть викликати в селі справжній шквал різноманітних пересудів та пліток. І не факт, що в кінцевому результаті саме тебе не зроблять винним в тому що трапилося. Неодмінно знайдеться розумник, який глибокодумно зауважить, що диму без вогню не буває, і вже якщо твій благовірний чи благовірна скочили в гречку, то якась частина їхньої гріха лежить і на тобі.

Незважаючи на всі ці звичаї, традиції і навіть забобони грандіозна веремія несподівано пронеслася селом з силою літньої грози, що буває раптово налетить спекотним липневим днем. І все ж розпочалося з події доволі таки печальної. Відійшов у потойбіччя один з сільських жителів. Мирон Леонтійович, а саме так звали покійника, був людиною старою і одинокою. Близьких родичів у чоловіка не було, тож всі нажиті за довгі роки статки залишилися донці Мирославі. Сама жінка вже тривалий час знаходилася закордоном, на заробітках, тож на похорон до старого звісно не встигла. Приїхала вже згодом, щоб офіційно стати власницею маленької хатинки та кількох сотиків присадибної ділянки померлого батька. Якраз її поява і стала призвідником подальших бурхливих подій.

Та перш чим продовжити цю розповідь варто кількома рядками описати Мирославу та її родину. Так склалися обставини, що доля не дала можливості Миронові Леонтійовичу і його дружині відчути щастя справжнього батьківства й материнства. Тривалий час вони намагалися привести в цей світ новонароджене маля, проте всі їхні потуги, надії і сподівання виявилися марними. Небеса чомусь не хотіли прислухатися до молитов і благань цієї пари. Врешті-решт змирившись з неминучим чоловік з жінкою вирішили удочерити маленьку дівчинку з дитячого будинку. Нею і була Мирослава.

Не важко здогадатися, що отримавши таке бажане і омріяне дитинча батьки почали просто боготворити його. Мирослава не знала відмови ні в чому. Вишуканий одяг, дорогі іграшки, екзотичні фрукти і солодощі були найменше що могли їй дати Мирон з дружиною. Вони не тільки виконували всі забаганки й капризи доньки, вони готові були не вагаючись пожертвувати задля неї своїм життя. Для них дівчинка стала справжньою принцесою, яку леліяли і любили до нестями частенько забуваючи про все на світі.

Зростаючи в такій атмосфері характер Миросі не міг не увібрати в себе часточки егоїзму, зарозумілості і зверхності. І вина тут була не лише у стилі виховання її батьків. Вже в підлітковому віці дівчина набула тих рис обличчя і форм тіла які називають «неземна жіноча врода». Вона дійсно була не просто симпатична і приваблива, вона була справжньою красунею. Чарівний блиск яскраво-карих очей, приємний усміх на коралових вустах, чорне мов ніч довге волосся і мелодійний голос соловейка не мали конкуренції серед її подруг-одноліток.

Звісно ці дівочі принади швидко впали в око місцевим парубкам і вже в старших класах Мирослава не знала куди діватися від чисельних залицяльників та поклонників. Надмірна увага хлопців була такою схожою на ту опіку й благовоління якими оточили її батьки, що манірна юнка не могла нею не скористатися. Вона швидко збагнула як найкраще можна маніпулювати захопленням своїх кавалерів. Спершу це були невинні натяки на цінні подарунки з їхньої сторони, та згодом в душі дівчини прокинулася ненаситна жага мисливства. Миросі подобалося зваблювати вибрану нею жертву, запаморочувати їй голову гарячими почуттями, а потім наситившись своєю всевладністю просто кидати бідолаху, безжально розбиваючи на друзки їй серце. І так раз у раз, на протязі кількох років, поки не закінчивши школу вона не подалася навчатися в далекий столичний університет…