Глава 12

Вранці я був найшасливішою людиною, а тепер думаю чи не стану найнещаснішим чоловіком, бо бачу як з Субару вискакує Ната і біжить світ за очі. Бігом вдягаюсь і з порогу кричу її батькам, що в магаз потрібно – забув дещо. До вечірки ще кілька годин, все готово, лишилось стіл сервірувати, та дивлюсь за сумну маленьку фігурку біля озера і розумію, що часу може бути й замало. Звісно, коли вона вранці сказала, що на роботу треба – я не повірив. З вечора щось вже недобре було, хоч і не хотіла щоб помітив. Та її вже вивчив краще ніж себе. У нас історія стосунків проста і складна водночас. Ната просто збила мене з ніг, коли увірвалась в мій кабінет виблискуючи своїми шоколадними очима і всіма неймовірними стап’ятидесятисімома сантиметрами краси, такої неймовірної, наче вона не справжня, а витвір моєї уяви. Її очі не стали приховували прихильність до мене, та я не міг повірити, що за три дні можна так закохатися. А вона ж ще і донька мого боса, тобто краще взагалі тримати максимальну дистанцію і в ті очі не заглядати. І я тримався кільки сил вистачило. Нема чим хвалитися – вистачило на кілька тижнів. І то збрешу, бо думав про неї з першого дня. На корпоративній вечірці зрозумів, що в божевільню потраплю, якщо її не поцілую. Мабуть досі вважає, що сама перший крок зробила, та я так їв її поглядом, що прийшла до мене мов бандерлога до Каа. А потім я дізнався що фантазія в мене недорозвинута – реальність побила її на багато пунктів.  Я одразу вирішив, що ми одружимось і так швидко, як вона погодиться. До розмови з шефом готувався серйозно, та на щастя він до мене ставився завжди прихильно. Та й у корисливих мотивах щодо падчірки, на щастя, не підозрював. Весілля було швидке, медовий місяць ледь без останніх мізків не полишив. Я просто не міг повірити, що все реально. І одна з причин таких сумнівів - я дуже жадібний. З дитинства зрозумів, що ділитися - це втрачати. Завжди ділив батьківську увагу з їх нескінченними стосами паперів. Навіть здавалося, що я один з їх проектів, до того ж не найцікавіший. А потім мене збило з ніг величезне диво невеликого зросту і я зрозумів – хочу щоб вдома мене щовечора зустрічали накращі в світі очі, сяючі від нестримної радості і щирого кохання. І так і було. Майже три роки. Яка ж досконала іронія! Я так боявся втратити її увагу, що тим своїм іраціональним страхом і дистанцію між нами вибудував. І не вигадав нічого кращого, ніж запевнити себе – то тимчасово, моя дівчинка просто хоче у життєві зміни побавитиссь. А потім спостерігав, як вона стає від мене все відстороненішою і холоднішою. А чого чекати, коли поводиш себе як бовдур? Та це я тепер такий розумний, в ту мить лютутвав і замислювався над питанням «То скільки ж ще вона гратися буде?». Спочатку як розбіглись, навіть зі злості думки про зраду в голові вловив, та потім зрозумів - не її покараю, а себе, бо навіть від тих думок мав відчуття, ніби чужі кросівки після тренування зібрався вдягати – огидно! Наті навмисне не дзвонив, не писав, на очі не попадався, хотів провчити її. Та провчили мене. Лише на початку нового року почало доходити, що все насправді змінилося і лише від мене залежить чи погоджусь по-новому жити, чи взагалі втрачу все назавжди. До розуміння, що краще трохи ніж нічого, прийшов швидко. Почав з подарунку. Чого шпіц? А хто його скаже! Як народилася ідея про собаку, інші породи навіть на згадку не приходили, одразу знав - тільки ця потрібна. До її Дня народження тягнув гарну театральну паузу, не поздоровив ні повідомленням, ні дзвінком – сюрприз готував. А потім стобвичив у аеропорті мов дурень з Мією на руках і проводжав поглядом її усміхнене обличчя, повернуте до якогось хлопчиська, що разом із нею з літака вийшов. Навіть не хочу думати, як я виглядав в той день. Мабуть, наче злий геній з бондіани з лютим виразом обличчя, от тільки на руках замість кота – рудий песик.  Дізнатись про те хто він не було в кого – із подругами подружніх часів вона не спілкувалась,  старих її подруг я погано знав, а у її батьків спитати не наважився. Та враховуючи що він її валізу котив і разом в таксі сіли – здогадок було не багато. Вирішив чекати слушної нагоди щоб зустрітись «випадково». Нарешті нагода сталася сама собою, коли господарі квартири де жив зібрались її продавати. Звісно, подумав чи не купити, а потім сам собі відповів – у нас є наша спільна, і поки є шанс до неї повернутися, холостяцький барліг не заводитиму. Зовсім не був готовий, що Нату там в самому рушнику зустріну. Перша ж думка – вона там не сама. Піна, свічки, вино… А що ж іще це може бути? Довелося вигадувати зльоту. Вийшло не дуже. І вигадка не потрібною виявилась, ще й спалився незабаром. Добре що я дійсно не герой шпигунської історії – моя кар’єра в цьому жанрі була б принизливо короткою. І ось тепер, коли за дивним збігом обставин все прийшло до точки якої я так прагнув, все знову летить шкереберть. І я навіть гадки не маю чим тепер завинив. Тому просто тихо підходжу і намагаюсь заспокоїти. На Нату боляче дивитись, її біль відлунням б’є у мене. Здогадатись не можу, говорити не хоче. Ні, мабуть просто не може – бо зараз починає добирати слова і крізь сльози ділиться зі мною думками. Починає з Субару і крісла якогось. Це тут до чого? Та потроху картина прояснюється і тут мені майже відрубає мозок. У нас буде дитина? І через це такий смуток? Треба уважніше слухати. І слухаю. І розумію, що я ненавиджу її батька і приб’ю його як тільки дізнаюсь де він мешкає. А ще – нам потрібно купити тест, негайно, бо я тепер точно знаю, що терпіння в мене взагалі нема. Дивлюсь на її прекрасне зарюмсане обличчя і просто усміхаюсь як дурень. Снігу б трохи зараз не завадило, та вже весна на порозі, нема чим себе до тями привести. Тягну її за собою, купую що треба  і думаю куди далі йти. Точно не додому, бо якось незручно перед її батьками тягти заплакану Нату до вбиральні і там із нею зачинятись. Прямуємо в кафе біля дому, замовляю щось навіть не знаю що, може все меню разом – байдуже. Мене в ций місцині цікавить лише кімната де дівчата носика пудрять і хай всі що хочуть думають з цього приводу. На тесті написано чекати п’ять хвилин, та здається проходить година. Дивно, що до нас ще не прийшли працівники кав’ярні аби вигнати. То підмет чи присудок? Присудок. Отут мене і накриває якимсь отупілим оціпенінням. Зате Ната оживає. Цілує так, ніби ми зараз тут ще надовго залишимось, але швидко тікає до залу, розраховується і тягне додому. До вечірки дві години, доставка вже на пів шляху, її батьки занепокоєні, я в тупняку, Ната від сліз припухла але сяє на всі тридцять два. Гостей зустрічаю не приходячи до тями, запам’ятовую тільки ім’я нареченого Натиної подруги, самих подруг сьогодні доведеться звати «пані» та «дівчата» - не перепитуватиму ще раз, і так три рази вже було. Мої батьки так і не знаходять час для візиту, та я не засмучуюсь і не дивуюсь, навіть накривав стіл з урахуванням їх відсутності. Тостів чимало: за нас, за її подруг що тепер разом працюватмуть, за нову роботу, за майбутнє весілля друзів, за приїзд батьків, за Мію. Інтригу тягнемо до десерту. Я так нервуюсь, що прошусь на балкон до Жені і беру в нього цигарку. Враховуючи, що востаннє я палив ще у старших класах, окрім нудоти ефекту не отримую, тож тепер я блідий не лише від емоцій. Капець, хто вагітний, а кого нудить… Нарешті головна новина стає публічною. Навіть не знаю, хто мене зараз обіймає і цілує, може і Женя, складно сказати бо не все бачу – здається я збираюсь заплакати. Та вечірка все ж добігає кінця, нарешті. Мене знову по другому кругу хтось цілує, здогадуюсь що все таки дівчата – цигарками не пахне. Замість мозку працює механічна пам’ять. Лише в спальні розумію хто я і хто поруч. Самі ж знаєте, як саме відсвяткувати хочется, та двері відчинені через Мію, а в сусідній кімнаті її батьки. Коли вони збираються додому? Завтра. Ввечорі. Блін. Але вранці вони роблять нам подарунок – беруть Мію, машину і їдуть в дальній парк на довгу прогулянку. Ви коли небудь кохались зі своєю жінкою після такого емоційного викиду і за схожих обставин? Дуже рекомендую. Трохи пізніше я розумію що мозок не атрофовано, когнітивні функції в нормі. Ми з її батьками вчотирьох… ні в п’ятьох з Мією… ні, вшістьох тепер -  сидимо і розмовляємо про машину яку треба Наті, про варіанти імені дитини, про перебудову кабінету на дитячу. Зарано? Ні. Через мене й так цілий рік втратили. Треба своїм батькам сказати, згадую я трохи  згодом, та спішити не варто, все одно щоб їх увагу до дитини привернути, довелося б сина народити і  Агамемноном назвати. Але проводивши батьків Нати до аеропорту все ж телефоную мамі, ділюся новиною. У відповідь отримую здивування і «улюблені» слова – чергову приказку: щось там про одну річку і про те, що вона в це не вірила. Двічі може і не ввійдеш, а ми вже мінімум втретє в неї шубовсаємось – жодних проблем. Та одна таки є – мій любий гном не готовий зі своєю «ракетою» розлучатись. Вигадую вихід – Рейндж мені не до душі, наче шафою керую, то Субару поки знову собі заберу, а Ната хай нову собі обирає. Так і домовляємось та купуємо Ауді. Поки моя кохана опановує свої емоції і в роботу занурюється, я напвпаки – потроху віддаляюсь від офісу, бо дуже хочу перебудовою кімнати зайнятись. Виявляється, що Женя, наречений Іри (нарешті її запам’ятав) - вправний майстер. Йому підробіток і пропоную, ледь не отримую травму щелепи і з подякою приймаю його щиру і безкоштовну допомогу і пораду – самому не лізти до ремонту і дружину не залучати, він точно знає про що говорить. За кілька тижнів кімната готова до останнього штриху – хочу нанести по периметру візерунок. Роблю це особисто і самотужки. Ввечорі Ната повертається і йде до мене, щоб оцінити результат моїх старань: