Глава 10

Хіба могла я відмовити? Та й не хотіла. Зізнаюсь, іноді навіть уявляла як це буде. Та все ж реальності не вгадала. Світанок нашого «нового початку» зустріли схрещеними збудженими поглядами з Міїним тільцем між нами. Та вівчарка пильнувала нас сумлінно і прискіпливо, стежила щоб отара перебувала у спокої. Як ворушились – підскакувала і підозріло нас оглядала, чи не задумали чого. Задумаєш тут. Пролежали до рання кількох слів не зронивши, вивчали крихку субстанцію, що між нами росла, боючись зайвим словом зашкодити. Лиш поки Мія сніданком захопилась, ми з Андрієм встигли поцілунком задихнутись.

- Я сьогодні ж гувернера найму, доглядальника або що, - шетотів мені в губи, вже вп’яте прощаючись до вечора.

Моя незібраність очевидно давалась взнаки, Оля навіть не прикидалась що купилася на моє «Все нормально», просто схопила за руку і потягла до кафешки:

- Та невже?

- Що саме? – вдаю нерозуміння я.

-  Ви зійшлись? Ну, не тягни!

Сміюсь і розводжу руками:

- Тут така ситауція дивна. По суті справи – одне запитання від чоловіка почула та один поцілунок отримала. То не знаю як відповісти.

- Це все?! Ви чи нетямущі, чи не знаю, - з подивом тягне Ольга.

- Та просто дуенья завелась, -  регочу я і розповідаю. Повертаємось на робочі місця з кавою в стаканчиках і посмішках на обличчі. Сьогодні у Мартина Даниловича день УЗД, а у нас день співбесід, вже вкотре, якщо чесно.

- Якщо зараз знову якесь дівчисько з вітром в голові прискаче – з вікна викинусь, от їй Богу! – обіцяє Оля.

- Охорону сильно насмішиш – у нас перший поверх, - відповідаю не відволікаючись від резюме, - Давай вчорашню Іванну повернемо – розумна, серйозна.

- А нудна ж яка! – перебиває Оля, - Тоді не з вікна викинусь, а на шнурі від принтера повішусь. Хоча вона навряд чи це дозволить – боронитиме офісну техніку.

Я давно хотіла ідею одну підкинути, та наче і лізти не маю права – не мені з асистенткою працювати, то й обирати не мені. Але Оля була б не собою, якби ті душевні муки не побачила:

- Що ти там у роті ховаєш? Кажи вже, бо сил нема на твої надуті щоки дивитись.

- Добре. Слухай, є у мене одна кандидатура...

В обід жую за кермом Снікерс у лечу до школи де Іра працює. Вона вже біля дороги, тупоче на місці. Зупиняюсь і відчиняю їй двері:

- Сідай бігом, на вулиці холодно аж капець, - не даю їй навіть слова мовити, одразу до справи переходжу, - Іра, а ти не хочеш роботу змінити?

Одинь день – одна проблема. Одна вирішена проблема. Наприкінці робочого дня знайомлю Іру з Олею  і полишаю в кафе. Іра мабуть сподівалась, що я теж залишусь, та Оля швидко пояснює:

- У неї сьогодні по плану з’ясувати чи з чоловіком живе, чи сусіда має, - Іра сміється і каже, що нарешті, а я бігом тікаю додому. Щоправда дорогою бігцем заскакую до зоокрамниці, накуповую іграшок, будиночок і диванчика прихоплюю. Вдома мене чекають Мія, Андрій і така ж купа пакетів, які він з іншого зоомагазину притяг. Заходились дуенью долгядати, вигуляли, вичухали, нагодували, смаколиками задобрили, іграшками нарозважали. Андрій навіть якусь приблуду купив, що сама м’ячиком вистрілює. Хмаринка швидко ту науку засвоїла – сама кульку всередину випльовувала, чекала коли знову вистрілить і бігла чимдуж навзогін. Натомилася, диванчик їй припав до смаку, влаштувалась у вітальні на нас споглядаючи і заснула, навіть хропака дала. А ми досі сиділи поруч на дивані, наче нерішучістю охоплені. Слова всередині булькотіли, та говорити не хотілось. Тихо рушила на кухню, налила собі стакан води, але до ранку так і не випила. Зрештою, нерішучість мені не властива, а тим паче коли тепле коло рук в обійми потягло. Ми наче вивчали одне одного заново, водночас насолоджуючись такою любою знаною близкістю. Палахкотіли променисто і гасили полум’я аж до ранку. Я за звичкою шукала на його плечах нове ластовиння, а Андрій грався моїм волоссям.

- Я так скучив за тобою, - шепотів у маківку. А я просто чіплялась за цей момент і мріяла, щоб він не закінчувався.

Закрутилось життя наче й не спинялись. Скоро і Мія призвичаїлась - на диванчику у вітальні ночувати стала, бо як бачила що ми спати не збраємось, кидала на нас погляд «Чи ви ненормальні обидва?» і тупцювала геть. У суботу ранкову прогулянку з хмаринкою проспала. Дозволила собі не виринати з обіймів теплої ковдри, чекала коли моя парочка повернеться, несучи із собою холодне повітря і замерзлі цілунки. Друге пробудження таким і було - одну щоку щетина шкрябала, іншу Мія своїм заздрісним хутром лоскотала. Третє пробудження того ранку стало остаточним - біля ліжка надривався телефон. Не розплющуючи очей простягнула руку і прохрипіла:

- Слухаю.

- Хто це?

- Мама?

- Наталка?

- А ти кого сподівалась почути?

- Андрія. Це ж його телефон.

От і не довелось мамі розповідати, саме якось вийшло. Насипала питань горою, аж не встигаю відповідати. Так, разом. Так, віднедавна. Так, у нашій квартирі. Так, заберемо. Стоп, заява! Ми  ж днями розлучення отримаємо! А може Андрій того й хоче? Та ну, дурня. Може й сам забувся? Поговорю. Та ні, не забувся - вже владнав.