Глава 7

- Отак у необережних людей бажання збуваються, Іра. Як нема уточнення – лови у обидві руки і не жалійся.

- А я собі голову ламаю чого ж тебе раптово чорти з місця зірвали! Збиралась на День народження їхати, а стартонула другого січня, навіть не пояснила нічого, - Іра підливає чай і крутить головою, - Під таку оповідь мартіні пасує.

- Не хочу, я вже й так мов акваріум , чайник переполовинила.

Два дні поспіль подруг пригодою частую, все збираюся силами чоловіка колишнім зробити. Та на третій день стає не до розмов – Мартин Данилович накидає таку купу завдань, що аби часу на обід викроїти, вже не до рефлексій. Таке враження, що хоч радо у відпустку відпустив, а образу затаїв і стосиком справи накопичував. Ганяю офісом, ганяю містом – стосик не меншає. Набираю собі повний портфель паперів, беру ноут і стрімголов лечу додому, спати часу немає, та хоч у затишку працюватиму. Та вдома ті мрії топнуть у чималій калюжі, що зі стелі кухні натікає. Біжу до сусудів – труба в них лопнула, вже воду перекрили, та ще тіче. Біжу назад, вимочую те озеро тряпкою, під світильник посеред кімнати миску ставлю. Краще б в офісі заночувала! Старі обої тримаються з усіх сил, але таки здаються і повисають додолу мов чищені бананові шкірки. Краса неймовірна! Водоспад нарешті спиняють, та гарячу воду не дають – час пізній, вранці вже лататимуть. Дивлюсь на старий бойлер і думку гадаю – ризикнути чи ні? Досі не вмикала, бо пам’ятаю, що мама казала про якусь несправність. Давно треба поміняти було, та все руки не доходили. Машу на нього рукою – без душу до ранку доживу, краще кілька нічних часів на папери витрачу. Вранці тікаю на роботу так і не дочекавшись завершення ремонтних робіт, швидко ляпаюсь холодною водою та люто лаюсь. На вечір відчуваю, що даремно моржувати вирішила – горло болить, ніс закладає. Мартин Данилович одразу відправляє додому – його Олеся маля в собі ростить і майбутній батечко боїться їй додому бациллу принести. Переконую його, що то просто застуда а не вірус, та його з місця не зрушити – працюватиму віддалено. Ото вже радість! Кухня схожа на бомжатню, сирістю пахне, стіни подерті – обої ж ще тоді відірвала, бо все одно на місце їх не змогла б поставити. І, звісно, досі гарячої води немає. Затишна оселя, нема слів. Ставлю собі чайник та каструлькою гріти воду для душу нема бажання. Все, час подивитись що там бойлер собі думає. А він думає, що до порепаної кухні ще й блекаут додати треба. Чапаю до щитка, повертаю світло в оселю, так тепер бойлер взагалі не вмикається. Майстер прийшов швидко – у сусідів наді мною досі щось лагодив. Подивився на мого пацієнта, почухав потилицю, вигукнув  щось типу «Редукто!» і почав майструвати. Здається, «Редукто» -  то якесь заклинання якому в Хогвартсі навчають, бо після тих слів і магічних пасів руками – запрацювало. Та вже за три дні мені набридло обирати або теплу воду в крані мати, або кип’яток в чайнику – щиток вже й не зачиняю, по три рази на день електриком сама на себе працюю. Тим часом не приїздячи в офіс всі справи впорала, вирішила до кухні підступитись. Як в нову квартиру з чоловіком заїхали, то ремонт поетапно робили, тож бачила як майстри швиденько шпателем по стіні вимахували. То шо, я того не зможу? Замовила баняки шпаклівки, знаряддя до нього та заходилась стіну лагодити. Впевненість то добре, а от переоцінка власних сил - то вже інше. Заляпалась з ніг до голови, гострим кутом шпателя порізалась, під потолка якогось пухиря наліпила – гірше ніж було. Здаюсь, треба підмогу шукати:

- Іра, а зайди до мене, як вільна – я не вірусна, вже навіть нос справний, тільки кашляю ще.

- Добре відчиняй, - відповідає подруга і швидко біжить сходами, - Що сталося?

- Думала маляром стати, та бачу що маю потяг до скульптури, - кажу я і на пухир кухонний вказую, - Визнаю що замахнулась на недосяжне, дай телефон майстра, як маєш.

- Яка гарна робота, Ната, - сміється Іра, - Знаю одного майстра, зараз.

Дістає телефон і набирає когось:

- Женя, досить відпочивати – справа є. Підіймайся до Нати, чекаємо, - скидає виклик і повертається до мене, - Зараз буде тобі майстер. Женя мій рукастий, вмить красу наведе.

В квартиру заходить її хлопець. Як і щоразу за його візита, моя кухня мов меншає – його плечі просто крадуть простір. Підходить до мого витвору, всміхається, на мене глядить:

- То сталагтіт чи сталагміт? Завжди забуваю що з потолка росте.

- Хотіла чи то атланта чи каріатиду зліпити, та не подужала.

- Добре, посунься – зроблю, - підхоплює приладдя, стає на драбину, зчищає результат моїх старань і в три рухи робить те, чого я три години домагалася.

- Очманіти, магія, - промовляю собі під ніс, - Допомогти чимось можу?

- Чаю зроби та бутер якийсь, - з під стелі відповдіє Женя, - Якраз хотів перекусити.

Вмикаю чайник ще до того, як згадую про бойлер:

- Блекаут за планом, без паніки, - виключаю бойлер і йду до пробок, вже й табуретку  давно з коридору не забираю.

Як повертаю світло – готую своєму рятівнику перекус, а Іра вже другим шпателем іншу стіну рівняє. Кількох годин вистачає  - чиста біла стіна. Дякую їм від щирого серця, думаю як віддячити, та Женю вже не спинити - йде бойлер дивитись і проводку вивчати.

- Редуктор це добре, лишилось електрику, - і накидає на завтра мені список покупок: провод, бур, УЗО, ще купа всього.

- Женя, ти адронний коллайдер майструвати будеш? Це що таке?