Глава 2

       А може помічник найняти собі помічника? Божечки, скільки ж роботи навалилося! Більше ніж пів року справлялась і не жалілась, але оце зараз універ аж трусить від неочікуваних структурних змін, сезонні ОРВІ половину колег з ніг збили, а ще мій шеф пише чергову книгу і збирається збагатити своєю мудрістю не лише національну культурну спадщину, а ще й у сферу політики податись – депутатством захопився. Виявилось, я люблю працювати, та цей місяць наче випробовує мене на витривалість. Ще й до автошколи нещодавно записалась. Андрій давно вчив, та мені з ним не вистачало зосередженості, а йому зі мною хоробрості. Блід щоразу як бачив як я несамовито чіпляюсь за кермо і зосереджувався так, аж піт на лобі виступав. Пожаліла свого чоловіка, пішла тієї премудрості у профі навчатися. На роботу підвозив, назад забирав, та вже кортіло самій кермувати. Притяг ноутбук і почав мені варіанти пропонувати, та ми ще досі Субару не продали, хоча вона давненько вже стояла без діла, бо Андрій на Nissan GTR пересів. Це спочатку я ту Імрезу лаяла, а потім звикла як до рідної. Андрій вмовляв обрати щось більш «підходяще», та я стала дибки:

- Що то за формулювання «більш підходяще»? Мені собі Мікру взяти, чи Жучка, щоб до розміру власниці більш пасувало?

- Я б у бік Вольво або Ауді споглядав. Нащо тобі Субару? Сама ж казала, що то тачка для раллі, а ти на нього наче не збираєшся.

- Дурню сказала, гарне авто, як не втоплювати до болі в нозі і до розриву барабанних перетинок не гирчати.

- Ната, я починав тебе вчити, тож висновки зробив – ти водій на коробку автомат. І для помірних швидкостей.

- То може взагалі іграшкову машинку купити? А шо? Крутити педальки для здоров’я корисно, та й не розженусь сильно, - накручую сама себе і зелень на дошці вже не кришу, а рубаю, - Чого ж собі спритну іграшку взяв, а не сімейний універсал, надійний мов швейцарський банк?

 - Бо я непоганий водій, а ти за кермо мов стара бабця чіпляєшся.

- То з тобою так було, а зараз я в процесі. Може як навчусь, то й сама ганятиму із гирчанням!

- Ото радість, гном на ракеті!

- Гноооом?! – розвертаюсь і стаю в позу кривого чайника – одна рука на стегні, іншою в нього тицяю, - Да як ти смієш, довготелесий нахаба! Ти… Ти…

Регоче аж нахилився і за колінки тримається. Смішно тобі? Ну начувайся! Підскакую до нього і штовхаю у плече:

- Не підходь до мене більше. Велетні гномам не друзі! – і хай сам собі готує, бо ще отрути у вечерю накидаю. Біжить слідом і тихо сміється:

- Вибач, саме з язика зірвалося, та так гарно ж поцілив, аж сміх спинити не можу.

- Не можу розділити твоєї радості, - хочу зачинитись у спальні, та не встигаю, - Геть звідси!

Заходить слідом, підхоплює на руки і огортає мої ноги навколо своєї талії:

- Ну чого ти? Ну гном та й гном, але ж улюблений.

Розлютив до маківки, а на цілунки відповідаю. Підступний спокусник! І так завжди, тільки почну сердитись – знайде підхід і в ліжко затягне. Вже набагато пізніше повертаємось до розмови про автівку. Я лишаю собі Імпрезу, він собі – нервовий розлад з цього приводу. Попри його скепсис на права здаю з першого разу, за кермом почуваюсь впевнено, але потай йду на курси екстремального водіння, бо не полишаю думки добряче його шокувати і на місце поставити за того «гнома на ракеті». Тим часом Мартин Данилович і його багатотомний літературний доробок у поєднанні з депутатськими перегонами поглинають час і простір мов чорна діра. Все частіше помічаю, що затримуюсь на роботі довше за Андрія, а на його дзвінки відповідаю або коротко, або взагалі скидаю. Та сьогодні замість настирливих дзвінків дивна тиша, здивовано фіксую це на периферії пам’яті, помічаю що вже 21:02  і вимикаю компьютер. Дорогою купую готову вечерю, відчиняю двері і розумію, що могла не заїздити в ресторан – вдома пахне їжею, мабуть не витримав і сам зготовив.

- Андрій, я вдома, - гукаю його поки скидаю з себе верхній одяг і взуття, - Ти вже вечеряв?

- Вирішив що до ранку не дочекаюсь і сам накуховарив, - відповідає десь з нетрів спальні.

Кидаю пакет в коридорі і прямую дод нього:

- Молодець, бо я сьогодні трохи втратила лік часу, - цілую його в щоку та відповіді не отримую, далі в екран телека дивиться, - Ти чого такий?

- Який «такий»? – перекривлює мене.

- Сердитий. На роботі щось не так?

- Ага, на твоїй роботі щось не так.

- Ну вибач, зараз невеличкий завал, скоро все нормалізується, вертатимусь як завжди.

- А як завжди це теж пізніше за мене? – вимикає на пульті звук і повертається, - Мені це вже набридати починає.

- Ти, Андрій, як ніхто інший маєш розуміти, що на роботі іноді неможливо передбачити всі обставини і звільнитись коли забажаєш. Я ж раніше не пиляла тебе, що ти додому затемно вертаєшся.

- А ти  себе обділеною почувала?

- Ні, просто нудьгувала, тому й не пиляла тобі мозок. А тепер маю чим займатись, бо й сама роботу маю.

- Та яка то робота, Ната? Не зарплатня, а сміх! – підхоплюється на ноги і починає ходити кімнатою, - Ну добре, хотіла довести собі, що доросла – довела. Досить гратися, кидай той універ.