Йдучи довгими сходами, що вели на другий поверх, Анна ледь стримувала неслухняні ноги, що могли підвести її будь-якої миті та підкоситись. Вона легко віднайшла спальню хлопця, на дверях якої були вирізьблені крила. Дівчина не змогла змусити себе постукати, тому увірвалася до кімнати без церемоній.
Засушена мелайниця у руках Ніколи примусила її зойкнути від здивування. Саме її він тримав зайшовши до будинку. Хлопець сидів у кріслі, навіть не піднявши погляд на гостю. Це був точно він, точнісінько її білявчик, сусідський хлопчина з яким вона зростала у Нью-Лайфі, її найкращий друг і найближча у світі людина.
Дівчина трохи розгубилася й ледь чутно промовила єдине слово:
- Нік!?
- Як ти назвала мене?
- Ніколо, ми могли зустрічатися раніше? – несміливо зачиняючи за собою двері.
Хлопець підвів на неї синій, «захмарений» погляд з-під світлого чуба і торкнувся грудей, але продовжував мовчати, бігаючи очима по непроханій гості. Зараз емоції на його обличчі не підлягали опису чи поясненню, бо вони транслювали суміш страху, здивування й глибокого болю.
- З твого боку не ввічливо мовчати, коли дівчина запитує. Твоє обличчя здається когось мені нагадує. Ми знайомі?
- Повтори, будь ласка, ще раз, як ти мене назвала вперше.
- Нік, - ледь чутно зірвалося з холодних губ.
Мов льодова кірка на його обличчі дала тріщину, випускаючи на волю надію. Нікола важко дихаючи підвівся, повільно наближаючись до гості.
- Я дещо знайшов у себе в речах. Хочу подарувати це тобі, – з шиї молодший Такер зняв срібний ланцюжок, з підвіскою у вигляді двох крил.
- Очам не вірю, – дівчина узяла до тремтячих рук нагріту його тілом прикрасу. – Кулон, який я..
- Який ти мені подарувала.
- Що?
- Аннабель, невже це дійсно справжня ти?
- Ніку!?
- А я дурень стільки часу лікувався нічних марень. Я вважав себе хворим.
Погляди молодих людей переплелися і настав момент, коли сам час сповільнив рух. Серця їх билися так гучно, що здавалося цей гуркіт стояв у всій кімнаті. З очей обох текли німі сльози полегшення, але зробити останній крок один до одного ніхто не насмілювався, щоб це не виявилося черговим сновидінням, щоб не порушити хитку реальність.
- Ти справжня?
- Білявчику, я…, - спогади знову накрили її мозок пеленою тих далеких подій.
По її руках пробігся червоний вогонь, не пошкодивши шкіри. Полум’я зависло над землею між молодими людьми, віддзеркалившись в очах Анни.
- Сонцеока! – крикнув хлопець і кинувся обіймати дівчину, забувши про виховання та те, що бачить її вперше у житті.
Несамовитий вихор зчинив у кімнаті справжній хаос. Речі з грюкотом падали додолу та літали у повітрі. Ніколо заступив собою гостю.
- Що відбувається, Ніку?
- Ви вільні від своєї служби, – пролунав знайомий голос.
- Провіднику, чи ти це? – запитав хлопець, відходячи з подругою до стіни.
За дверима уже стояли батьки, які прибігли на стукіт і гуркіт у кімнаті меншого Такера. Двері стримували невіданні нікому сили, хоч як чоловіки не намагалися виломити їх.
- Ви благословенні стихіями, діти, і маєте змогу заново прожити життя.
- Чекай, я нарешті склав усе в пряму лінію, і щойно зрозумів ким являється мій брат та… - розгублений погляд пав на подругу. – Чи вірно я зрозумів, що мій Рікардо є ніким іншим, як королем Ріко?
- Так, Ніку, він і є Рікардо Кастільо-Мора. – відповіла Анна.
- А ти…?
- А я була дружиною твого брата і загинула у вогні, разом із нашим сином.
- Якщо ти та Анна, то я виходить загинув 2200 року, під час цунамі. Не мовчи, провіднику, я загинув під час Аполліону? У того ж Рікардо теж був молодший брат, чи не так? І чому прізвище Такер?
- Не питай у долі «що» і «чому», - провідник був не задоволений цим питанням. – Нікола Кастільо-Мора давно загинув, на противагу Нікола Такер живий і неушкоджений. Що тобі не подобається, перелітнику?
- Це так важко прийняти. Я…, ми…, Аннабель має одружитися з Рікардо?
- Вас забрали стихії, не давши змоги навіть побачитися. Речі, які коїлися тоді, йшли у розріз із долями людськими. Вам було призначено зустрітися і ви зустрілися, щоб змінити цей світ, а головне свої життя. Ви зустрілися у Новому світі, щоб виправити буття.
- Ми зустрілися в іншій реальності, - Аннабель міцно вчепилася у руку Ніка.
- Неважливо, ви виконали пророцтво і можете насолодитися життям, яке вирує завдяки вам обом. Щастя вам, благословенні діти Гаайї.
Вітер вмить втих, розвіявши вщент неспокійне полум’я. Тиша заповнила простір. Анна дивилася на підвіску у руках.
- Нехай ці крила завжди несуть тебе уперед, подалі від небезпеки, - прошепотів Нікола, оглядаючи шкереберть перевернуту кімнату.
- Ти пам’ятаєш?