XVII Вперед у минуле

Перед очима стеля. Посередині на якій не висить, а присутня в повітрі, дивна люстра із кількома десятками металевих променів, із зірками наконечниками. Зірчасте чудо дизайнерської фантазії то розгойдується, то спиняється, мов стікаючи додолу. У вухах стоїть жахливий гул, через який пробиваються глухі сигнали автомобілів за вікном. Повільно сівши у великому, напрочуд м’якому ліжку її очі засліпив яскравий сонячний промінь, який хвацьки пробрався крізь важкі, ніжно-блакитні штори. Різко відкинувшись, впала назад у ще тепле ліжко. Як же їй не хочеться розплющувати очі, але дивне відчуття примушує те зробити.

Дивиться на світлу стіну, де красуються кілька знімків у ніжно-блакитних рамках. Кімната велика, щоб розгледіти фото доводиться підійти ближче. Необхідно встати з теплого полону та докласти зусилля, аби себе змусити те зробити. Ступати важко, ноги ніби ватні, але чомусь роздивитися світлини вкрай необхідно саме зараз. На фото вона з батьками у смішній чорно-червоній мантії та конфедератці, і з дипломом магістра у руках. На іншому знімку вона з друзями на вечірці, з приводу свого повноліття. А ось її випускний бал та перше справжнє кохання – Стенлі Ріккенс. Тут вона з кузеном на морі, там з кращою подругою в Німеччині на канікулах. Перший прийом у дома, і вона у чарівній шовковій сукні.

Раптом у голові лунає різкий звук, схожий на вистріл. Він боляче віддає у вуха, відрізавши її на декілька хвилин від світу. Налякана та переполохана розплющує очі на підлозі, в склі від розбитого торшера. Благо не поранила руки, але здається у її свідомість крадуться ще чиїсь думки.

- «Стривай!» - подумала дівчина, прудко підводячись та розглядаючи фото з випускного, а точніше банер, за їх з батьками спинами, із яскравим надписом «Випуск 2197 року». -  «2197? Не може бути, я знову у минулому?», - дівчина поглянула на знімок із Німеччини, датований у її спогадах двома роками раніше. – «Сьогодні ж…  А зараз же…»

Стукіт у двері. До кімнати увійшла приємна жінка років сорока, у темній сукні прямого крою та туфлях-човниках на невеличкому підборі.

- Анно, Ви не поранилися? – наполохалася знайома незнайомка. – Що трапилося, люба?

- Все гаразд, Алішо, то я незграба! «Аліша? Звідки я знаю її ім’я?»

 - Обережно підведіться, я накажу комусь прибратися. Ваш батько велів розбудити Вас та сповістити про приїзд місис Брук.

- Батько? – дівчина кинула погляд на фото, де її живий батько щиро та широко посміхається. В середині все розірвалося на клаптики, хоч усвідомлення усіх почуттів поки не прояснилася повністю.

- Ви налякано виглядаєте. Лікар Соре не допоміг позбавитися тих  сновидінь?

- А чому ти так вирішила?

-  Бо Ви і того крайнього разу так виглядали.

Дівчина розгублено сіла на високе ліжко та подивилася на свої чисті руки, без татуювань.

- Знову снилися вогняні татуювання? – Аліша сіла поруч, з турботою обійнявши дівчину за плечі. – Не соромся, що бачила цього разу?

Анна плутала власні спогади, які невпинно накладалися одні на одні. Наче вчора вона забирала сукню для сьогоднішнього дня, а з іншого боку ніби рятувала Сліта у Королівстві вогню. Вона раптом пригадала усі свої подорожі, але і життя, яке мов було не зовсім з нею.

- «Вогняні браслети виявилися причиною мого звернення до психолога, у цій реальності, але були і доленосною відміткою у… Невже я марила, і те все було лише довгим сном? Невже я не Аннабель Морте? Невже я не вершниця часу, а божевільна Анна… Як моє прізвище? Я не пам’ятаю свого прізвища».  

- Анно?

- А? Ні, Алішо мені не снилися браслети. Мені взагалі сьогодні нічого не снилося. Я просто збентежена через торшер.

- Уже два місяці минуло з останнього сновидіння. Я радію за Вас, моя хороша. До речі, зовсім забулася. Прийміть мої щирі привітання, та знайте, що я буду рада супроводжувати Вас у такий день.

- А що особливого у цьому дні? – дівчина помітно запанікувала, розуміючи, що не усвідомлює теперішніх подій.

- Доню, що трапилось?

До кімнати увійшла матір дівчини, поява якої вщент розірвала серце бідолашної.

- Ти жива, ма! – Анна підбігла до матері та обійняла її.

- Звичайно жива, дорогенька, – жінка відсторонилась, розглядаючи дитину. – Що сталося з торшером? Знову поганий сон?

- Ма, я так скучила.

- Місис Ольго, вона не поранилася, не турбуйтеся. Я негайно пришлю когось прибратися, – сказала прислуга.

- Ольга? – Анна послабила обійми.

- Дякую, Алішо! Міс Голді, якщо Ви хочете пожартувати зранку, оберіть трохи іншу тактику, – нахмурилася Ольга. – Мені не до твоїх жартиків у такий день. То що трапилося з лампою?

- Я випадково зачепила.

- Зрозуміло, без усіляких сновидінь?

- Спала мов немовля.

- Це гарна новина, дочко. Вів’єн приготувала чудовий сніданок, переодягайся. Ми чекаємо тебе у столовій.

Коли Анна залишилася сама у кімнаті, виявила для себе звичність усього довкола. Дівчина знала де її велетенська гардеробна, улюблена сукня, пам’ятала своїх подруг, колишніх хлопців. Вона мов згадала, що її матір походить родом із невеличкої країни, України. Що вона познайомилася з батьком, бізнесменом Голді Бруно, під час відпочинку в Іспанії. Спогади випливали один за одним, вели її коридором власного життя до сьогодення. До дня її ж народження.