XIV Правда і вогонь

Аннабель мовчки дивилася на неймовірні морські широти на невідомому їй березі. Позаду розкидалися казкові краєвиди гір, та квітчастих лугів. Повітря здавалося таким смачним, таким приємним, що дівчина, яка не звикла до подібного, відчула біль у грудях та запаморочення. Захват від побаченого був неймовірним, але він швидко минув.

Анна хотіла вийти з води, щоб податися на пошуки Ніка, але і кроку ступити не змогла. Тіло налите свинцем зненацька мов закам’яніло. Теплий, навіть спершу гарячий пісок під ногами раз у раз підмивався хвилями, які наганяв приємний морський бриз. Довкола панувала суцільна тиша, не рахуючи пісні вітрів, але не у її голові.

Стояла дівчина досить довго, мовчки перебираючи у пам’яті все, що довелося пережити за останній час. Скільки уже пройшло з тих пір, як вона знищила свій дім, час, свою реальність сказати було не можливо.

Нік так і не з’явився. Скільки вона чекає уже його, що робити далі, коли вона тепер – ці питання зривалися безслівно з її уст. Ще ніколи вона його так не чекала. Ще ніколи не хотіла просто узяти друга за сильну руку й навіть без слів піти додому, знаючи, що завтра вони зустрінуться знову. Ще ніколи не переживала за нього так сильно, навіть тоді коли її білявчика оперували. Ще ніколи… І головне, чого вона остерігалася, щоб це «ще ніколи» не переросло в «уже ніколи».

Останній раз перелітник підселився у людину, що навряд чи було за планом. Враховуючи його попередні травмування через збільшення терміну перебування вершницею у тілі підопічного, тепер з ним могло трапитися ще гірше. Окрім страшного та болючого суму у ній оселився страх та паніка, через десятки питань без відповідей. Вона певно б плакала, аби мала сльози.

Зупинили її німу сцену істерики не такі бажані обійми Ніка, а жахлива  печія у голові. Сонце засяяло яскравіше. Аннабель відчула його палючу міць, оповивши незримим полум’я все молоде тіло. Вершниця нарешті повернула  можливість ворушитися і поглянула на свої руки. Вогняні малюнки на її блідій шкірі ожили й танцювали в такт подиху вітрів.  

Анна не знала, що їй чекати. Це місце спустошувало її та одночасно наповнювало, захоплювало і жахало. Сили сповнювали кожну її клітину, а розпач пожирав кожний міліметр її все ще живого серця. За всі переміщення вона більш-менш звикла до болю й тепер просто терпляче чекала, упавши в гарячі води невідомого моря, чи океану. Упавши заживо, як їй здавалося в обійми смерті. Бо стільки болю, насамперед морального винести було несила нікому.

Агонія тривала здавалося вічність, відібравши у неї всяку змогу думати про щось окрім власних відчуттів, допоки голос провідника не сколихнув її розжарений мозок:

- Ти у полоні чотирьох стихій. Ти у моменті, коли перші люди з’явилися на світ. Тепер бачиш, що вони зробили з планетою? Чотири могутні володарі поступилися своїми володіннями задля них, підкорилися їм певною мірою. А людство раз у раз намагалося вискочити вище свого зросту. Озонові дірки, глобальне потепління, забруднення світового океану та внутрішніх вод. Ти відчуй це повітря, хіба у твої часи ти відчувала щось подібне? Смішно вважати, що це все не впливає і на інші виміри. Та мало вам було й того, ви полізли у міжпростірний світ, щоб підкорити його. Однієї реальності людству стало мало. Королівство Вітрів, Підводне Королівство, Королівство Землі, зазначу, що це ваша планета, вершнице. Усі три простори страждали від людства.

- Королівство Землі?

- На вашій планеті паралельно занепадало Земне Королівство, де володарює велика та незрівнянна Всемати, Гаайя. 

Анна наповненими кров’ю очима намагалася роздивитися розмитий силует провідника.

- Ти зараз на порозі останньої подорожі, дівчино. Стихія уже чекає тебе.

- Вогонь? – прошепотіла Аннабель, оглянувши рухомі символи на правиці.

- Людство не могло довго нашкодити Вогненному Королівству. Але трапилося невиправне, в результаті чого Вогняний Король порушив мирну угоду між стихійними світами. Виною усьому дівчина, яка сама того не відаючи мала доленосне значення для усіх світів. Все ваша необережність та жага володарювати.

- Я не розумію.

Не дочекавшись відповіді, тіло Анни спалахнуло справжнім полум’ям. За хвилину вершниця спопелившись до невеликої купки пороху, та розтанула у чистій воді невідомих людству вод.

***

- Нік! - Аннабель лежала у цілковитій темряві, прислухаючись до навколишнього оточення. – Білявчику, ти мене чуєш? – на дотик відчувала під собою приємну тканину. – Тут є хтось? – відповіді не пролунало, тому довелось спробувати відшукати хоч якесь джерело світла.

 У просторі панувала неймовірна спека. Анна підвелася, як виявилося, з доволі високого ліжка та зробила дрібні несміливі кроки. Рясний піт покривав її тіло. Від цього довга сукня, чи то нічна сорочка неприємно прилипала і заважала пересуватися вільно. Все було добре, просування йшло без травмування, що не могло не тішити юну мандрівницю. Але коли крок став впевненішим й ширшим поруч щось із дзенькотом розбилось. – Батечко, Ніку, де ти?

Двері відчинились, освітивши простір теплим світлом. Місцем, звідки Анна намагалася знайти вихід, виявилася велетенська кімната, чи навіть зала з високою, дуже високою стелею та кремезними колонами. Дійсно біля однієї зі стін стояло високе металеве ліжко з кованими величним бильцями, а під ногами валялися частини червоного скла.