Глава IX Зона відчуження

Знову спалахи на темному фоні та дивні, мало приємні відчуття в усьому тілі, схожі на доволі сильну, але терпиму, у порівнянні з першим переміщенням ломоту, мов при ГРЗ. Нік цупко обіймаючи подругу, коротко пояснив де вони знаходяться, назвавши цей плямистий, безмірний простір «Міжчасовим коридором», місцем відновлення сил та єдиним шляхом до подальшого завдання. 

Після короткої розмови вони здавалося вічність мовчки летіли доверху між сотень яскравих вогнів. Думки, спогади, біль дедалі більше переповнювали, відбиваючи відчуття реальності. Якоїсь миті хлопець обережно замкнув вершницю не лише в обіймах своїх рук, а і могутніх крил. Аннабель стрепенулася від несподіванки та пробудження свідомості. Ніжні пір’їни приємно огорнули її тіло, закриваючи від метушливого плямопаду.

Саме в цих міцних, крилатих, надійних обіймах Аннабель вдавалося заспокоїтися. Думки тягучим киселем потекли повз сприйняття. Настав період цілковитої тиші й розслабленості.

***

Літня пора, сонце заливає вулиці своїм приємним теплом. Кругом чутно крики дітей та гул машин з проїзної частини. У невеличкому дворі п’ятиповерхового дещо обдертого будинку, що мав всього чотири під’їзди, стоїть червоне химерне авто, на яке Аннабель витріщалася уже протягом кількох хвилин. 

Біля невідомої автівки, якою виявився «Москвич 2140» 1984 року випуску,  сварилися двійко п’ятнадцятилітніх підлітків. Хлопці були близнюками і очевидно мали однакові не лише обличчя, а й риси характеру. Поступатися принципами не бажав жоден, і вони давненько сперечалися про те, хто їхатиме на передньому сидінні.

Коли з яскравих, блакитних дверей під’їзду вийшла грузла, рудоволоса жіночка у квітчастій сукні, хлопці замовкли і побігли забирати клітчасті сумки з її рук.

- Чому насупилися обидва? Що цього разу не поділили? – міцно стиснувши криво нафарбовані червоні губи, запитала жінка. – Взагалі-то, могли і до квартири піднятися, щоб сумки забрати.

- Вибач, мамо, - тихо сказав один з близнюків. – Ми обидва хочемо їхати спереду.

- Бовдури, сідайте-но назад. Я їхатиму біля батька.

Один з хлопців послухався матір, а інший, розквітнувши в усмішці,  виглядав дівчину у блакитній сукні. Панна повільно поверталася додому, поїдаючи порцію «Ескімо» та добряче махаючи авоською з буханкою хліба.

- Таню! – прокричав близнюк, розмахуючи руками.

Дівчина помітно засоромилася і посміхаючись, лише кивнула у відповідь.

- Вітю, сідай негайно, - буркнула матір, - Таню! Танечко, квітко моя польова, звідки така гарна йдеш?

- День добрий, тітко Люба! З магазину, по хліб ходила.

- Яка хазяйновита дівчина, не те що мої аболтуси. В мене лиш Льоня толковий, ці двоє ще малі, клепок геть немає.

Віктор помітно змарнів і насупившись відвернув голову. Зате його брат іронічно посміхався, спостерігаючи за цим дійством.

- А Льоня теж з вами їде?

- Каже, що на роботу треба, але батько його вмовив. Шкода, якщо сімейне свято пропустить. А ти може діло яке маєш до нього?

- Ні-ні, тітко Люба, так запитую.

- Шкода, дитина ти хороша. Гарною парою були б.

- Що Ви таке кажете? - почервоніла дівчина.

- Таню? – коренастий, круглолиций хлопчина, виніс з під’їзду важкі сумки, які не відводячи погляд від дівчини, поставив на асфальт. Почувся глухий стук.

- Обережно, огірки розіб’єш, - тихо сказала жінка слідкуючи за поглядами молодих людей. – Не заважатиму вам, піду до машини.

Пара залишилася стояти на вулиці, а жіночка сіла до автівки, трохи скосивши її на лівий бік. Вітя, що уже сидів з братом залився червоним багрянцем злості та вискочив з авто, тікаючи за будинок.

- Степане, куди той обормот? – злісно запитала матір у близнюка, що сміявся на задньому сидінні.

- Курити либонь. Ти ж так його опозорила перед коханням усього його нікчемного життя.

- Я його так покурю, що дим із заднього місця йтиме. От біда мені з вами. Беріть приклад з брата: красень, розумний, роботящий, от і клюють на нього дівчата нормальні. А вам би тільки дурнею страждати. Та і старша ж Танька за нього на цілих п’ять років. Он уже в дівках ходить, а ви ще школу дай Боже, щоб закінчили нарік.

Закохана пара воркувала перед автомобілем, а Аннабель споглядала, не розуміючи своєї ролі. Ніка ніде не було видно. Без нього вона володіла мінімальною інформацією і те переважно мізерними даними про людей, яких бачить перед собою.

- Часу мало, – почулося позаду.

- Білявчику, де тебе носило? Де ми і хто ці дивні люди?

- Час йде на хвилини. Ти маєш зараз же змусили Леоніда Білодуба, старшого з синів Білодубів, залишитися у місті, та піти на роботу.

- А кінцева мета?

- Потім, як справишся.

Не чекаючи ні секунди його холодна та вогка рука лягла на плече. Мить і перед її очима карі очиці дівчини, яку щойно вона бачила зі сторони. Таня ледь помітно тримала Леоніда за два пальці правої руки і всміхалася.

- Шкода, що ти їдеш. Я вечері хотіла у кіно сходити. Батьків вдома не буде, могли б затриматися довше.