Глава VIII Відомі близнюки

Страшний біль у суглобах та нудота - те що перше відгукнулося у думках Аннабель після самоусвідомлення. Вона провела рукою поруч себе й відчула ніщо інше, як траву.

- «Це трава? Точно трава, ще й росяна. Як я опинилася на дворі? Може то був черговий сон? Але ж чому так усе болить? Мелайниці мені до чаю, мої очі!

Розплющити очі було неймовірно важко. Вони пекли, наче напередодні зазнали чималого хімічного опіку. Чиєсь прискорене дихання поруч та швидкі рухи допомогли перебороти нестерпний біль. Бо тепер страх зайняв її мозок.

- Анно, хвала зорям, - поруч виявився ніхто інший, як єдиний вірний друг,  одягнутий лише у світлі, просторі штани.

- Білявчику! - все перед її очима пульсувало й трохи тремтіло – Мої очі.

- Знаю, мила, потерпи. Нам варто зміцніти перед…

- Батько, ті тварюки, Нью-Лайф. Благаю, скажи, що все гаразд.

- Сонцеока, ми все можемо виправити.

- Ні-ні-ні! - з її очей потекли сльози, але це викликало такий різкий біль, що Анна втратила свідомість.

Скільки часу минуло було важко сказати, та прокинулася вона наступного разу у печері, яку освітлювало багаття. Дівчину добряче лихоманило, тому Нік поклав її доволі близько від вогню, щоб хоч якось допомогти.

- Ніку!

- Так, Анно, я поруч. Тобі краще?

- Крила, де твої крила?

- Вони зникли, коли ми потрапили сюди.

- А де ми?

- Правильне питання, коли ми?

- Не розумію, - перемагаючи безсилля сіла.

- Ми повернулися багато тисяч років до нас. Ми більше не у Нью-Лайфі.

- Як? Чому? Я…, я не розумію.

- Мила, тихо, без паніки, - хлопець обережно обійняв подругу, так ніжно мов вона зіткана з найтоншого у світі скла.

 Аннабель збагнула, що одягнена лише в тонку, світлу сукню, яка дає можливість на повну відчути дотик гарячих рук друга.

- Цей одяг, печера, ти, - завмерши навпроти обличчя хлопця. – Твої очі, вони майже прозорі.

- Сонцеока, ми тепер не просто люди. Нам скоро час, тому варто тобі усе дізнатися.

Його гарячий подих торкався її сухих, потрісканих губ. Їх погляди зустрілися черговий раз і слова стали зайвими. Простір на кілька хвилин припинив своє існування, прийнявши їх у всепоглинальні обійми тиші та спокою. Анна важко дихаючи винирнула із незрозумілого ступору та швидко закліпала.

- Я Перевізник, - тихо промовив Нік, переводячи повільно погляд на губи подруги, - тобто Перелітник, - повільно відпускаючи дівчину з обіймів, та відвернувся до вогню. – Я маю змогу мандрувати між часовими світами. Я той птах з казки, що може потрапляти у минуле та виправляти його.

- Кік?

- Саме так. Та мені пощастило більше, разом зі мною вершниця часу. Моя роль переносити тебе і давати необхідні знання.

- Які знання?

- Інформацію про навколишнє середовище та події, які уже трапилися колись з людьми, з котрим ми будемо взаємодіяти. Усе має причинно-наслідковий зв’язок і ми маємо виправити деякі миті в історії людства. Не допустити, щоб двічі повторювалося те, що напряму призвело до першого апокаліпсису.

- Апокаліпсису? Ти про що?

- До знищення всього живого. Анно, наш світ не був тим чим ми його вважали. Ми жили у штучно створеному середовищі під магічним захистом. За межами Нью-Лайфа давно настав кінець світу, та людському існуванню. Те що пережили ми, було ніщо інше, як другий апокаліпсис, спровокований пробудженням магії у середині захисного середовища.

- Це якось дивно звучить. Наш світ штучний, його оберігала магія протягом стількох років. Вірно?

- Не намагайся зрозуміти, просто прийми це. Ріко не цілісно, але знав, що використання магії зруйнує захист. Тому і заборонив її використання.

- Я винна у смерті наших людей.

- Ні, Аннабель, ні! Ми були народжені, щоб звільнили людство від такої долі. Ми народилися, щоб не допустити первинного руйнування.

- Тобто, якщо у цьому часі ми не допустимо «кінця», то Нью-Лайф не існуватиме?

- Надіюсь, бо ціна його існування завелика. Мені сказали, що проваливши місію, ми втратимо назавжди можливість повернутися.

- Куди, як нашого світу не існуватиме? І хто тобі сказав?

- Я чув голоси. Вони представилися провідниками і саме вони навчили сприймати правильно потік інформації.

- Голова обертом від усього. Ніку, мої руки, - дівчина помітила, що її тіло стає напівпрозорим.

- Все гаразд, сонцеока, – хлопець підняв подругу на ноги й знову обійняв, але якось інакше, по-братерському. - Так буде менш боляче. Нам час у дорогу.

- Що відбувається, Ніку? – закричала, міцно втискаючись у груди хлопця.

Черговий раз, по відчуттях, тіло розірвалося на тисячі шматочків, та біль припинився, коли її огорнули два міцних, м’яких крила. Вона обм’якла в обіймах хлопця і свідомість згаснула.