Двічі

Глава VI Думаєш проклята книга з’явилася просто так?

Йти було доволі не зручно, взуття не було призначена на таке утеплення, а светри не сильно рятували. Анна перебіжками дісталася до сусіднього будинку Рудомів.

Вікно у спальні Ніка цей раз наглухо зачинене, але, на щастя, хтось забувся зачинити вхідні двері. Мати хлопця заснула у вітальні за в’язанням, тому крастися потрібно було вельми обережно. Підступна сходинка під дівочими ногами рипнула, зіпсувавши майже вдале проникнення до чужої оселі.

- Хто там? – запитала жінка, відставивши спиці.

Анна застигла на місці, намагаючись знайти пояснення своєму візиту.

- Ніку, це ти синку?

- Так, ма. Я пив воду, вже йду до себе, - слова голосом хлопця вирвалися з рота гості самостійно.

- Чую, що кроки ніби твої. Ти завжди ходиш мов крадешся.

- Бо може я те і роблю? – сказав Нік виглядаючи з кінця сходів на другому поверсі.

- Ти завжди пізно приходиш. От приходь вчасно, і не доводитиметься того робити.

- Добре, ма, люблю тебе, - запрошуючи помахом руки подругу до себе.

***

- Ну! – зачинивши на засув двері своєї спальні, Нік оглянув дівчину з ніг до голови.

- Хіба раніше у тебе зачинялися двері?

- Тепер зачиняються. Нічого не хочеш мені розповісти, подруго?

- А ти мені?

- Аннабель, я дуже стомлений і не маю бажання зараз грати у словесні ігри. Ти вдерлася до мене зранку певно по книгу, це я розумію. Але як ти зімітувала мій голос? Ось, що мене цікавить.

- Я не знаю. Я лише подумала, що могла б відповісти, як слова в прямому сенсі виштовхалися з мене. Та це мене менше турбує ніж твоя бійка з Фліпером. Що з тобою сталося, Ніку?

- Він не може узяти тебе. Я не допущу цього.

- Ти сам казав, що я маю за когось видатися. Він не найгірший претендент, погодься. Він знає про нас і проблем з нашим подальшим спілкуванням бути не повинно. Скоро і ти закохаєшся, когось візьмеш, дружитимемо родинами.

- То ти не проти віддатися йому?

- Я не «за», це точно, але мій батько…

- Аннабель, ти доросла жінка і маєш сама вирішувати за себе.

- То ж не за тебе мені виходити, білявчику. Я не кохаю нікого, але така доля дочки Управителя. До двадцяти трьох я маю мати річну дитину і чоловіка. З усіх самотніх чоловіків, Фелікс найвигідніша кандидатура.

- Бери книгу і йди геть.

- Що?

- Аннабель, йди з мого будинку, прошу, - очі хлопця, його руки почали злегка сяяти помаранчевим кольором.

- Ніку, що з тобою? Ти наніс серйозні ушкодження з опіками, що відбувається з твоїм тілом?

- Це знаю, і яка різниця? В тебе зараз більше проблем, ніж палаючий друг. Он, наречений і батько у лікарні, що тобі до мене?

- Що ти несеш?

- Я…. – хлопець упав на коліна і зігнувся поперек.

- Ніку!

Крик хлопця примусив Анну закрити вуха. Сорочка на його плечах зайнялася та спопелилася за долю хвилини. У двері постукалися батьки.

- Білявчику, ти живий? – підійшовши до юнака вона побачила на його спині новий символ, друге крило.

- Живий, треба тікати. Батько намірився вибивати двері.

Схопивши королівську книгу, кілька покривал і перший ліпший светр, Нік вийшов на двір через вікно.

- Батьки турбуватимуться.

- Анно, хутчіше. Як я їм усе поясню?

Коли Роман та Софі увірвалися в кімнату до сина їх зустріла порожнеча та морозне повітря. Молоді люди втікали садами до озера, де виявилося ще холодніше ніж у місті.

- Який страшний холод.

- Від води дме. Це називається «морозом», Анно.

- Як? Звідки ти знаєш?

- Не можу розповісти, бо сам не розумію. Відколи з’явилося перше крило я отримую якісь дивні означення різним предметам.

- Тобто? Я не розумію про що ти.

- Ну, наприклад: цей білий серпанок, попіл що падав з неба називається «снігом»; ма можна називати «мамою»; батька  «татом» чи «папою», рими «віршами»; жіноче видання, це «весілля»; а ти не просто молода жінка, а «дівчина».

- Дівчина? Яке дивне слово, «дівчина».

- Я постійно немов у гарячці, спробуй мої руки, - простягаючи до подруги.

- Які теплі, тобі не холодно?

- Ні, сідай но ось тут.

Хлопець намостив кілька покривал на пеньок, що ховався за кількома деревами і зняв єдиного светра, накидаючи його подрузі на спину. Рельєф преса, якого минулий раз не було та неймовірні м’язи на руках привернули увагу юної пані.

- Ти що? Замерзнеш же.

- Не турбуйся, сонцеока, мені не холодно, - з-під його ніг текли струмки талого снігу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше