- Я тобі повторюю, ти не смієш вирішувати за мене з ким мені дружити, – кричала Аннабель до батька, відставивши смачний сніданок у бік.
- Не смій говорити так зі мною, – чоловік щосили грюкнув кулаком по столі.
- Якщо ти це зробиш, я клянусь, що видамся за Карра Райза, старшого вечірньої зміни варти. А потім подам на розсуд через декілька місяців, і зроблю я це з великим задоволенням, бо не кохаю його.
- То може, краще не віддаватися йому? – тихо запитала матір.
- Ні, я зроблю це, бо знаю, що батько не долюблює його. Правда, Управителю? Недолюблюєш, хоч і виписуєш подяки за відмінну службу. Він як корисний пес. Дурний, як стовп та гарно охороняє. Правда, батьку?
- Замовкни! – стискаючи зуби, чоловік відклав виделку.
- Ні, я говоритиму! І я видамся за нього тобі на зло. Прямо сьогодні піду з Карра на побачення й залишусь у нього на ніч. А завтра, усе місто говоритиме де я була, а головне з ким. Хай тобі буде соромно. А невдовзі вийду за нього. Хай язикатий люд думає, що ти змусив бідолашного підлеглого узяти непутьову дочку.
- Ти переступаєш дозволене, Аннабель!
- Тільки посмій заслати Ніка, побачиш усе сам, – дочка потягнулась по свіжовипечений хліб.
- Що це? – матір перехопила руку дочки і закотила рукав, з-під якого виднілася частинка вогняного знаку. - Де ти так зробила?
Ральф значно зблід на обличчі й не проронивши і звуку ретельно вивчав відмітину на руці дитини.
- Це моя справа.
- Анно, це неприпустимо…
- Відповідай негайно, Аннабель, – тихий та неочікувано холодний голос батька, сигналізував про небезпеку та майбутні неприємності. - Як давно ти її носиш?
- Батьку, ти ніби уперше її бачиш.
- Тобто? Не ухиляйся від відповіді, де ти її взяла? Чому ти не розповіла раніше?
- Облиште мене! – Анна трохи зверхньо забрала руку у мами та почала свій сніданок.
- Ральфе, що це? – Олівія стурбовано присіла на стілець біля доньки, не спускаючи очей з чоловіка.
- Це «коло влади», кільце короля Ріко, – безбарвно відповів чоловік, дивлячись на свічку, яка стояла на столі, дочікуючись вечора.
- Що? – Аннабель перестала жувати та теж глянула на спокійного і дещо дивного батька.
- Повторюю, як давно ти його носиш, і де він узявся? Хто таке намалював? Хто посмів?
- Саме з’явилось.
- Давно?
- Як ти її вперше побачив, того дня.
- Я зараз це уперше це бачу.
- Тобто? Два дні тому ти уже бачив її.
- Їй два дні?
- Їй третій день.
- Неможливо, – Ральф підійшов до доньки і роздивився символ знову.
- Я на роботу, сидіть вдома. Особливо ти, - зупинившись, прискіпливо глянув на доньку. - Дивного з тобою нічого не відбувалось?
- Ні, нічого.
- Добре. З дому не ногою. Це наказ, Аннабель!
Коли чоловік зачинив двері, дівчина повернулась обличчям до матері:
- Що це за символ, ма? Ти знаєш?
- Я не знаю про це нічого, більше ніж ти. Усі факти про короля Ріко дуже розмиті, та загальні. Істина передається від управителя до управителя і ніхто окрім нього не знає правди.
- Чудово, – видихнула дівчина та відкинулась на спинку стільця. - Я хочу провідати Ніка.
- Ти чула, що сказав батько? Вчися коритися, дорогенька. Нам жінка, це дуже спрощує життя.
- Ма, я на кілька хвилин.
- Я негідно себе поводжу, – матір посміхнулась. – Десять хвилин і ти дома. Бо якщо батько…
- Дякую, ти найкраща!
Анна поцілувала матір у щоку та стрімголов побігла до будинку друга. Постукавшись у двері декілька хвилин їй відчинив сам Нік:
- Щось трапилось? Чого ти така спантеличена? – впускаючи подругу у вітальню.
- Треба поговорити.
- Говори, ми самі. Батька терміново викликали на службу. До речі, що трапилось не знаєш?
- Батько побачив малюнок на руці.
- І?
- Він явно не у захваті від нього. Він знає, що це «коло влади», кільце короля Ріко.
- Влади? І що вона дає та влада? – просуваючись у бік кухні.
- Він нічого не сказав більше, а побіг на роботу. І як завжди, наказав сидіти дома. А ще запитав, чи нічого дивного не відбувалось зі мною в останні дні.
- А ти що відповіла?
- Я не бездумне дівчисько, щоб сказати правду. Він навіть не пам’ятає, що уже бачив її у той день, як вона з’явилась. Ніку, я не могла сказати про все, його б судома схопила.
- Що ж з ним станеться, коли побачить це? – взявшись за светр, хлопець розірвав його на грудях, ґудзики з дзенькотом ували на підлогу разом із самим в’язаним виробом.