Глава IV Тривожні серця

- Романе, Нік повернувся! – крикнула матір, роздивляючись сина. – Щось трапилось?

- Все добре, – неохоче відповів, ховаючи погляд.

- Синку, нам потрібно поговорити, – невисокий чоловік, у домашньому халаті сірого кольору, зі склянкою води у руці, вийшов у вітальню.

- Можна я переодягнусь і повечеряю спершу.

- Потім, – чоловік з доброю посмішкою обійняв сина за плечі. – Ходімо у бібліотеку.

Невелика кімната з усіх сторін обставлена книгами, а під єдиним вікном розміщено два велетенських крісла. В повітрі літає аромат старого паперу, дерева та кави. Під стіною стоїть невеликий стіл, на якому приглушено горить зелена лампа.

- Присідай! – чоловік сів у одне із крісел, вказавши на інше сину.

- І що за поспіх? – недбало кидаючи куртку на спинку крісла і плюхаючись у нього сам.

- Як тобі Аннабель Морте?

- Батьку, я не бажаю розмовляти на цю тему.

- Я наполягаю.

- Ми друзі, просто друзі. Я поважаю її.

- Що ти відчуваєш до неї?

- Турботу, прив’язаність, щирість. З нею весело та легко, бо ми однакові.

- Ти чоловік, а вона дівчина, і це робить вас діаметрально різними.

- О, ти знову за старе?

- Її батько проти вашого спілкування. На цей раз, сину, мова йде про дещо серйозніше за дружне попередження та пропозицію відправити тебе на навчання.

- Називай речі своїми іменами, батьку, я не дитина. Заслати мене якомога далі від Анни на п’ять років, так? – голос хлопця переливався нотами гніву, образи та безсилля.

- Аннабель варто задуматись про власну родину. І якщо ти не маєш до неї ніяких почуттів, пора відпустити її, – чоловік зробив ковток води й поставив склянку на стіл.

- Я не візьму у дружини кращу подругу, так само як вона не вийде за мене.

- Ральф підібрав пару для Аннабель. Та їх стосунки мають розвиватись природним шляхом. Все що може стати на заваді планові Управителя, це ти, синку.

- Я залишу Анну, тільки у тому випадку, якщо вона сама про це попросить.

- Вона ніколи про це не попросить. Ви пов’язали себе дитячою дружбою і тримаєтесь за неї, як дерево нібо тримає свої плоди.

- Через те ці плоди легко зриваються, коли повністю доспівають. І саме нібо найсолодший фрукт, смію нагадати. Я ніколи не облишу її.

- Доведеться, синку. Ти покинеш місто через тиждень.

- Нікуди я не поїду, – хлопець різко підірвався з місця, й махнувши рукою зачепив склянку, яка з характерним звуком розкололася на мілкі частинки.

- Управитель все вирішив за вас.

Сірі очі юнака знову налились темними відтінками синього.

- Я не ваша власність й не коритимусь, ні тобі, ні  Ральфові!

Нік вискочив з бібліотеки, перервавши розпочату батьком розмову. Як облитий укропом, із курткою у руках хлопець вибіг на двір, де уже володарювала ніч.

- Ніку, а вечеря? – кричала розгублена матір, вибігаючи за сином на вулицю, та хлопець навіть не оглянувся.

- Софі, нехай йде, – Роман вийшов до дружини і повів її у дім.

- Але він голодний, і на дворі стемніло.

- Він дорослий чоловік. Йому потрібно обдумати нашу розмову.

- Але, Романе! – сірі очі жінки налились сльозами.

- Не плач, він розумний юнак, скоро повернеться.

***

Нік брів занедбаним садом, світивши кишеньковим ліхтариком на захаращені стежки. У легкому тумані моторошна тиша садка обіймала усе тіло бідолашного, що не усвідомлюючи своїх дій йшов подалі від усіх. Подалі від дому, подалі від людей, що намагались роз’єднати його з найдорогоціннішим, що він мав у житті, з його подругою, що була поруч протягом п’ятнадцяти останніх років життя.

Підійшовши до місця, де досі валялися залишки книги, Нік сів на росяну траву і поклав голову на коліна. Плакав хлопець дуже рідко, та зараз сльози-зрадники вибігали самовільно, розповідаючи нічній тиші про найболючіші страхи.

Душу розриваючий монолог тягнувся усю ніч доки на небі не з’явились зачатки світанку.

- Нік? – почувся жіночий голос.

Хлопець різко підвівся і оглянувся, навпроти нього йшла Аннабель.

- Що ти тут робиш у такий час сама?

- Не сама, я з тобою.

- Анно, не варто самій блукати притуманною зоною вночі. Ще й через захаращі пленталася. От не можна тебе залишати без нагляду навіть вночі.

- Я взяла приклад з тебе, – легко посміхаючись.

- Ти плакала?

- Ні!

- Я бачу по оченятах. Хто посмів? – хлопець узяв у дівчини з рук предмет, що здалеку здавався ліхтар.

- Батько. Я знаю про твій від’їзд. Чому ти не сказав?