Глава III Відмітки

- Анно, ось ти де. Що це у тебе на руці? - запитала матір, підсовуючи вище рукав доньчиної піжами. - І куди ти бігала в такому вигляді? З тобою все гаразд?

Дивлячись на свою руку дівчина не могла знайти відповіді, бо й сама її не знала. На правому зап'ясті красувався, мов намальований темними чорнилами вогняний браслет. Сьогодні символ уже не пік, його взагалі було не відчутно на тілі. Та ці факти приносили мало радощів.

- Ма, я…Я страшенно хочу води і лягти ще полежати. У мене неймовірно болить голова.

- Анно, що у тебе на руці? Не ухиляйся від відповіді, – наполягала матір.

- Хто тобі це зробив? - відгукнувся суворий голос батька, що вийшов з будинку і відразу кинув погляд на руку доньки.

Ральф-Ріко Морте добра, мудра, сильно характерна та справедлива по натурі людина. Але в силу свого бачення, яким повинен бути управитель тримався безпристрасно, суворо й незалежно навіть у родині. Кремезний, середнього зросту сивий чоловік, зовнішнім виглядом був прикладом для чоловічої статі свого віку. Ранкова пробіжка уздовж озера закінчувалася серйозними фізичними вправами, незалежно від погоди. Охайність, галантність і вибагливість, в першу чергу, до себе, робили його привабливим чоловіком, а не тільки ватажком.

Ральф займав пост управителя Нью-Лайфу, через це вдома бував рідко. Але це не заважало йому пильно контролювати свою темпераментну, як він сам, дев’ятнадцятирічну дочку. Допомогла йому в цьому варта міста, яка доповідала про кожен її крок. А стежити за юною дочкою верховного керуючого було доволі важко. Хитра, як літня злива та непомітна, як капля у воді, легко водила за носа майстерно навчених чоловіків.

- Це фарба, батьку. Я змию пізніше.

- Не обманюй мене, Аннабель! - Чоловік стрімко підійшов до дочки й трохи грубо взяв за руку. - Коли він з'явився?

- Вчора, - ховаючи погляд.

- Добре!

Ральф трохи помовчав оглядаючи тендітне зап’ястя дівчини, а потім закрив відмітину рукавом і  швидко пішов у дім, не проронивши більше ні слова.

- Ральфе, все добре? - крикнула у слід матір.

- Олівіє, не турбуйся за мене. Йди готуй сніданок.

- Що це, Анно? – жінка запитувала тихо, щоб не чув чоловік.

- Я сама не знаю, ма.

- Не питай її нічого, – із-за дверей пролунав владний голос голови сім'ї.

- Ральфе, я ж переживаю.

- Олі, це наказ!! З метою її ж безпеки, не розпитуй нічого!

Вийшовши з кам’яним обличчям до жінок, він уже був одягнутий у діловий костюм, що свідчило про негайне відлучення управителя до праці.

- Але ...

- Ти знаєш, що я тебе мало про що прошу. Але будь добра, виконай хоч одне прохання, - дивлячись вперед, Ральф стрімко побрів в сторону одноповерхової будівлі, де стояло авто.

Жінці нічого не залишилось, як дослухатись до поради чоловіка та скоритись. Безпека доньки завжди була найболючішою темою у родині. Дівчинка з дитинства знаходила неприємності на свою голову та нервові системи близьких. А відколи поруч оселилась родина першого радника управителя, і Аннабель знайшла ліпшого друга в обличчі білявого хлопчини, майже одного з нею віку, про спокій забули обидві сім’ї.

Ця парочка ніби усвідомлено робила все проти волі батьків. Навіть їх дружба з часом стала викликати нерозуміння та обурення дорослих. Нік наполегливо не хотів спілкуватись більшість часу з хлопцями, як личить неодруженому юнакові. Так само як і Анна не бажала проводити багато часу зі своїми подружками. Молодим людям було цікавіше разом ніж з одностатевими друзями.

Вони не були закоханими, їх союз став уособленням справжньої, щирої та відвертої дружби. Дружби, коли один без одного не сила повноцінно думати, чи приймати рішення. Дружби, коли один без одного сумно до замирання серця та чорного смутку. Дружби, коли душі забули, що у присвоєних ним тілам тече чужа кров, бо вони поріднилися на відчутно вищих рівнях світосприйняття.

Саме цього не розуміло не привчене до непокори традиціям суспільство. Все мало бути, як належить, як в усіх. Але парочка досхочу та відверто  висміюючи заборони й ігноруючи правила, продовжувала проводити час разом.

***

Дівчина завзято перебирала книги у себе в кімнаті, коли непомітно зайшла матір:

- Що це ти, прибратися може вирішила?

- Типу того, - не повертаючись до жінки.

- Зрозуміло. Не завадить нарешті навести порядок. Анно, до тебе прийшов Нік, чекає на терасі.

- Добре, ма, йду, - передивляючись останню книгу на поличці.

- Ти щось шукаєш?

- Ні! Тобто так, не можу згадати куди поклала одну цікавезну книгу.

- Яку саме, можливо я бачила?

- Ні, це книга Ніка. Напевно повернула і забулася коли. Я піду до нього, бо зачекався певно. Не говори, будь ласка, батькові з ким я пішла гуляти.

- Він же сам дізнається.

- Просто не говори.

- Доню, ти знаєш що Нік подобається мені усім серцем. Та люди осуджують ваші незрозумілі стосунки. Вам потрібно оприлюднити відносини й не потрібно буде ховатись.