Глава II Ми щось робили?

Повернувшись до джерела шуму дівчина побачила білявого юнака в синій футболці, який висів вчепившись за підвіконня.

- Ніку! – відчиняючи раму. - Тільки не вистачало, щоб ти убився.

- Відкривай швидше, бо так і буде.

- Як ти забрався сюди? – тягнучи гостя у середину кімнати.

- Не повіриш, балконами.

- Ти ненормальний.

- Коли існує можливість врятувати тебе з полону, я таким стаю.

- З полону? – засміялася. – Я у себе дома, на хвилиночку.

- Що тут сталося? – хлопець оглянув все довкола та здивовано косився на діру у стіні.

- Дивись, що я знайшла, - потягнувши друга за руку на центр кабінету. - Сідай!

- Тут пил!

- Сідай, кажу. Ти щойно витер два поверхи мого будинку. Брудна підлога тебе взагалі не повинна турбувати. Нумо, воно того варте, - вказуючи на знахідку.

- Яка величезна книженція. Батькова либонь? Ох, всипить він нам.

- Це книга короля Ріко.

- Ти з'їхала з глузду? Король Ріко, це вигаданий персонаж. Не ображайся, сонцеока. Я знаю, що за легендами він перший з вашого роду, та це не правда. Чого тільки варта його пожертва перед богами, аби дали життя жителям міста та загородили туман. Ти бачила там стіну?

- Я серйозно, Ніку. Він існував, і ось доказ. Щоправда, історія трохи не така, як нам наспівують дорослі.

Аннабель розповіла зміст щоденника, прочитала деякі моменти і рушила далі до вивчення разом із другом.

На вулиці непомітно стемніло.

- Ось чому твій батько, так наполегливо говорив про стіну. Вона дійсно існує, або існувала, принаймні тоді. Невже він знав про «магію»? Чому ми її не використовуємо? Невже досі боїмося?- хлопець захопливо дивився на книгу.

- Я думаю, ми мали право знати. Я нащадок Ріко, спадкоємець «магії» нашого народу. Я хочу володіти тими знаннями, що мали наші предки.

Книга в руках хлопця нагрілася. Він зойкнув та відкинув її на підлогу. Сторінки мов ожили, і почали самостійно гортатись одна за одною. Складалося враження, що невидима рука щось шукала у книзі. В якийсь момент гортання припинилося, а потім кілька сторінок перегорнулися у зворотній бік.

- Чого вона сказилася? - обурився Нік. - Ніколи про таке не чув, щоб книга нагрівалася.

- Так, а те що вона гортається самостійно зовсім буденна справа, - посміхнулася Аннабель. - Ай-яй! - заскиглила, вхопившись за правицю.

- Анно, що сталося? Ого! – сполохався хлопчина взявши її руку та піддягнувши рукав кофтинки, де красувався добрячий опік. Нік стурбовано поглянув на вражене болем миле личко подружки, логічно запитавши: - Де ти так? Це книженція зробила?

- Опік з’явився ще перед її знаходженням.

- Бідолашна моя, де ж ти так? – дуючи на зап'ястя, а потім зашарівшись відпустив подругу.

- Я не знаю, Ніку, – ніяковіло відводячи погляд. - Щось подіне було і на руці Ріко. Пам’ятаєш про символ влади?

- Ну, можеш тепер претендувати на робоче місце батька.

- Ну ти і баламут, я про серйозні речі, а тобі смішки.

- Не починай вигадувати і накручувати себе. Воно дійсно схоже на вогняний браслет, але ключове слово «схоже».

- Його син теж народився з таким.

- Тобі уже дев’ятнадцять, ти ніби не сьогодні народилася, вірно? Це набутий опік, а не вроджена сімейна відмітка. Ти випадково обпеклася зранку, але в розбірці з батьком не помітила болю. Він пішов, стрес відпустив і, оп, привіт біль.

- Може ти і правий. Погляньмо, що там написано далі.

Присівши біля книжки молоді люди насамперед спробували чи не гаряча вона. Книга виявилася абсолютно нормальної для паперу температури. На всю сторінку була написана велика рима. Так називали вірші у Нью-Лайфі. Рима мала дивакувату назву: «Відродження згаслої сили».

- Ріко писав рими? - здивувалася дівчина.

- Можливо. Він же спромігся написати цілу книгу, тому нічого дивного. Прочитаймо вже, може там розповідається чому зникла «магія».

- У римі навряд може міститися цінна інформація. Про «магію» може далі по тексту і йшлося, та книга перегорнула сторінки, буде важко знайти де ми читали.

- Ти знову все ускладнюєш, сонцеока. Відкрилися ці сторінки, читай.

Рядок за рядком дівчина читала, не розуміючи сенсу римованих та незв’язаних єдиною думкою рядків. Йшлося про вітер, землю, вогонь, воду, предків, силу, допомогу живим.

Рима добігла кінця…

***

- Аннабель, дівчинко моя, прокинься! – сідаючи на ліжко, поруч з донькою, сказала приємна, темноволоса жінка в простенькому блакитному сарафані.

Дівчина не поспішаючи розплющила очі, зрозумівши, що лежить у ліжку, у своїй кімнаті.

- Мам!? - розгублено дивлячись навколо. - Я вчора...

- Не переживай, батько вже не злиться. Молодчина.