14

14.

-Привіт, – відчувалися нотки тривоги в голосі Віоли.

-Привіт. Що там Київ, як справи? – не зважала я.

-Бізнес іде на спад. За тиждень лише п’ять замовлень. Я шукаю нову роботу, Яніто.

Чомусь до такого повороту я зовсім не була готова, хоч це варто було б передбачити. Одним гузном не можна всюди встигнути. Тож і нехай!

–Я дякую тобі за співпрацю, Віоло.

–Мені класно в тебе працювалося, чесно.

Короткі секунди мовчання не викликали незручності. Здавалося, кожна з нас пригадувала спільне минуле, зазирала в майбутнє.

-У Вахака донька народилася…

-Він приходив?

-Так, щасливий такий! Передавав вітання і чогось хвилювався за тебе. Мабуть, щось чув: надто прискіпливі питаннячка ставив. Але я  могила. Включила Брітні Спірс – та й усе.

-Мені тебе добряче не вистачатиме…

-Та ж триматимемо зв’язок.

-Артем… Він не з’являвся?

-Ні, хоча якогось дня я бачила його на зупинці з довгоногою брюнеткою. Мені здалося, що вони – пара.

-Ясно…

Що ж, на таку швидку розв’язку я не очікувала. Хоча,  власне, на що я сподівалася? Нормальному чоловікові потрібна турбота, підтримка, тепла оселя, де завжди пахне свіжою випічкою, регулярний секс, стабільні стосунки. Зі мною в нього був лише клопіт і купа пригод. Колишній рекламний агент, кур’єр, нумеролог, наркоманка. Чудовий набір для створення сім’ї! Зі мною стабільність? Наразі лише боротьба за майбутнє. Отже, нехай щастить усім їм, колишнім і не дуже. У мене ж на порядку денному  стояло одне важливе питання – гробниця Піанхі. А далі життя покаже who is who.

У кімнату зайшов Церен, а з ним і ціле військо флюїдів, які діяли на мене, як валер’яна на березневого кота.  

–Коли ти плануєш вирушати?

–З дня на день, – закусила губу й перевела подих. – Намагаюся спланувати поїздку, та знаєш, після від’їзду Артема в мене все валиться з рук.

Посмішка Церена, напевно, посіла б перше місце у хіт-параді посмішок, якби такий був.

–Ну, що ж, не кисни, я тут подумав… Чому б не випробувати долю ще раз. Тож… можу полетіти з тобою.

І чого б це той, хто далі гірських гребенів і позирати не смів, наважився на такий крок?! Дивні ці чоловіки. На одного сподіваєшся – і дзуськи, інший – сам у пару набивається. Цікавою видасться подорож. А що?

–Не жартуєш?

–Чого б то?!

Ох, Церене, Церене… Таких дурниць у голові в мене ще ніхто не викликав.

–А господу на кого залишиш?

–Тебе не має це хвилювати.

Я  почала готуватися до подорожі. Визначившись зі списком необхідних речей,  замовила квитки до Каїру й заходилася нишпорити в мережі: мала знайти місце поховання свого коханого і його гробницю. Інформації було вдосталь, але ніякої конкретики. Не знаючи мови й узагалі не орієнтуючись не те що в координатах, а й у просторі, зрозуміла: без сторонньої допомоги не обійтися. Я потребувала не просто гіда, мені потрібна була людина, яка допоможе дістатися до місця поховання, не ставитиме зайвих запитань, зможе завести до колишнього чоловіка, щоб я провела обряд. Що ж, задум виявився мегаамбіційним, але мусила спробувати.

 Коли промоніторила купу форумів і сайтів, до мене навшпиньках підкралося розчарування: гіда з надможливостями знайти не вдалося. Остання ниточка до щастя от-от мала урватися. Я залишила коротке звернення на форумі: «Розгляну всі пропозиції щодо варіантів екскурсії до гробниці Піанхі». На тій ноті мій нетбук зафурчав під ліжко, а я заходилася спостерігати за зірками крізь вікно.

Після вранішньої медитації все пішло як по маслу. На мій sos відгукнулося кілька людей. Поспілкувавшись з усіма, зупинилася на цікавому варіанті. Кострубатою англійською  чолов’яга повідомив, що за п’ятсот баксів заведе не то до Піанхі, а й до самого Тутанхамона. Зайвих питань він не ставив, і мені це сподобалося, так що  вирішила пристати на його пропозицію. Замовивши два квитки,  узялася пакувати лахи.