13.
Увесь політ я проспала. У столиці Монголії ми побалували шлунки якоюсь місцевою юшкою, свіжою бараниною й кумисом. Щодо останнього, то скажу відверто: бридота рідкісна, та спробувати варто.
Далі вирушили на маршрутному таксі. Дорога видалася не з приємних: два колеса спустило, і ми мусили чекати ранку, поки якийсь бідовий чолов’яга підвезе змінне «взуття». Певно, подібні казуси тут не рідкість: водій, не гаючи часу, зібрав усіх, кому не було куди податися, і за невелику плату прилаштував у такий собі місцевий «мотель». Мотелем виявилася юрта без будь-яких зручностей і ліжок. Добре, що з собою ми прихопили спальні мішки й теплі речі, бо ночі в Монголії не надто балують теплом.
Зранку пишна пані пригостила нас жирнющим бульйоном, і ми рушили в путь.
Вранішня трапеза зіграла з моїм шлунком злий жарт, і сказати, що мені було кепсько, – це не сказати нічого. Дякуючи Артемовій завбачливості, у двобої з кишковою паличкою я перемогла. Хто знає, чим би все скінчилося, бо свої пігулки я забула в Києві.
По дорозі ми зробили ще одну пересадку і близько четвертої години гордо підкоряли Хангайське нагір’я. Її величність фортуна припинала з нас кепкувати й послала нам чудового хлопчика Нарана, який і привів нас до Церена.
Те, що відбувалося далі, виходило за межі людського розуміння й найсміливішої фантазії: я впізнала його, а він мене. Немовби й не було отих усіх життів. Ми обіймалися й плакали, я не могла дібрати слів, а Церен не міг втримати шквалу емоцій. Дві рідні душі, розділені століттями, проживши не одне життя, зустрілися при здоровому глузді й пам’яті, маючи за плечима купу історій і лише одну спільну. Словами не передати всього того болю й радості, щастя і суму, насолоди й гіркоти.
Розмістилися ми не в юрті, як я уявляла, а в охайному, невеличкому, дерев’яному, із зеленим дахом, з усіма невід’ємними сучасними атрибутами комфортного життя будиночку з чудовим видом на гори. Після ситної вечері ми з Цереном усамітнилися. Мені випала змога роздивитися свого колишнього вчителя й рятівника, поставити купу питань, відкрити себе з іншого боку. Статний смаглявий чоловік промовляв серцем. Його томливий погляд, втомлено-ніжний голос викликав у мені шквал емоцій. Нічого спільного з колишнім добрим врівноваженим старим Цереном він не мав! Його молодість і краса примушувала мою кров пульсувати по жилах із шаленою швидкістю, а тиха спокійна мова й задума викликала сороміцькі фантазії й думки. Агов, дівко, ти тут у справах!!! Ніякого флірту чи натяку на легку еротику! Чи, може, усе-таки... Церен сів навпроти мене, узяв мої долоні у свої великі й теплі…
– Я чекав нашої зустрічі не одне життя, готувався до неї. Чому так барилася? Невже я так тебе тоді нічого й не навчив?
– Мабуть, моя душа під час чергової реінкарнації розгубила всі свої вміння.
– Я бачу, чого тобі коштувала наша зустріч, і це мене відверто бентежить…
– На жаль, я звичайна людина, а не просвітлена, тому не володію спеціальними техніками й не пам’ятаю попередніх життів. Те, що тебе непокоїть, привело мене сюди, хоча… виявляється, були й інші способи… Ти знав, де я, але навіть не спробував зі мною зустрітися. Чому?
– Ти пройшла свій шлях, а я – свій. Ми були там, де мали бути. Кожен проходив свої уроки життя. Я не Бог, щоб іти супроти долі.
- Ти міг би допомогти мені…
- Як тільки я намагався відшукати тебе, ставалося лихо: потрапляв під авто або долала невідома хвороба, мене переслідували й намагалися вбити. Тоді я зрозумів, що не все нам під силу. Мабуть, ти повинна була пройти все сама.
-Дивно, але з минулої нашої зустрічі ти й досі лишився Цереном.
- Так, у мене подвійне ім’я – Хаган-Церен. Я зберіг його, щоб ти мене відшукала.
– Я в розпачі, Церене. Здається, моє життя приречене на фатальний кінець.
– Ми проведемо кілька практик, після того ти вирушиш у піщану долину й проведеш відворотний ритуал.
- Невже він спрацює? Там таку силу задіяно! Сам Сет благословив тих нечестивих!
-Спрацює: я знаю, як зняти печатку.
Після вечері Церен зник із поля зору, а ми з Артемом, дослідивши прилеглу територію, вляглися на ліжка й поринули в думки.
-Тут класно, – мовила я, позіхаючи.
-Душевно, – стомлено кинув Артем.
-Дивна штука доля: хто б міг подумати, що я – відмінниця з червоним дипломом, батьківська надія – піду хибним шляхом, що мій шлюб складеться за сценарієм мильних опер, що я проміняю офіс на кур’єрську роботу, осягну нумерологію, ставши затребуваним спеціалістом, і врешті-решт підсяду на опіум… Зустріну тебе, приїду в Монголію до знайомого з минулого життя.
-Прозвучало ніби анонс до гостросюжетного блокбастера.
-Хм…
-Знаєш, ми обоє потребували такого струсу. Ще в бабці Насті я багато чого переосмислив: ми постійно кудись біжимо, нам чогось завжди не вистачає, постійно на щось скаржимося чи чимось незадоволені. А життя не стоїть на місці, йде собі далі. І виявляється, не так уже й повільно. І не таке воно, життя, паскудне, як нам здається. На все є свої причини й певна необхідність. Просто хоч іноді треба зупинитися й побачити її, прийняти, подякувати й полюбити.
#8092 в Любовні романи
#3164 в Сучасний любовний роман
#322 в Любовна фантастика
пригоди, пригоди та кохання, містика_подорожі у часі_історичні події
Відредаговано: 19.12.2022