12

12.

– Алло, добрий день. Алло!!! Вас погано чути.

– Доброго здоров’я, шановний.

– Я перепрошую, мені пані Забава дала ваш номер.

– Забава померла, наскільки мені відомо. З якого приводу турбуєте?

– Пані Адамович рекомендувала Вас, як хорошого фахівця, який допоможе розібратися в одній незакінченій справі.

– Якщо ти про дівку, то дарма. Не допоможу я їй, не до мене їй треба.

– Я вас прошу, більше немає до кого...

– Далеко я, синку, живу. Ой,  далеко! І телефон у мене тут погано ловить. А дівка –  пропаща, навряд чи її довезеш. Та й справа там дуже заплутана.

– Хоча б спробувати можна?

– Не допоможу я їй.

– Не відмовляйте, у світлу пам’ять Забави…

– От причепа, куди тебе подіти?! Я в лісі живу, на Волині. Не знаю, чи й знайдеш. Табун кізок тримаю, удома буваю рідко. Ой, дарма ти з нею возишся, вона носить за плечима смерть, тікав би подалі.

- Не можу. Яніта –  хороша людина, а щодо решти, вона не сама, так вийшло.

- Так вийшло... У всіх, хто сидить на тій гидоті, так вийшло, а вони не винні.

- Пані, скажіть, як Вас величати й орієнтир вкажіть. Ми її на ноги поставимо –  і відразу ж до вас.

- У будь-якому селі по дорозі запитаєш, де проживає відьма Анастасія, люди дорогу вкажуть. Нелегко тобі буде, хлопче, ой, нелегко!

- Я привезу її!!!

У телефоні почулися довгі гудки.

Артем гасав по квартирі, мов навіжений. Не міг зібратися з думками, а потрібен був план. Діставши цигарку, запалив, відкрив записника й щось швиденько занотовував. Лише опісля  набрав Яніту.

-Привіт, мала. До мольфарки добився, правда, вона відьмою себе величає. Та яка вже різниця, як називати, аби допомогла! Домовився про зустріч.

-Привіт. Як добре! Артеме, забери мене звідси, я тут розпадаюся на шматки, терпіти несила біль. Рятуй!

-Яні, я не заберу тебе. Ти залишишся в лікарні, доки не мине гостра фаза залежності. Ми маємо побороти сіру гадину.

-До біса все, я не можу це терпіти! Забери мене звідси!!!

-Спокійно, я приїду,  ми з тобою позаймаємося. А зараз мушу  працювати: важливі клієнти.

Я так швиргонула телефон об підлогу, що він розлетівся на друзки. За ним полетів стілець, потім стіл.  Чудово! У мене невроз, і я ненавиджу весь світ. Як жалюгідно! Пеком пече кожна жилочка, кожна судинка! Усе дратувало –  дратувало геть усе. Забаво, бідна Забаво. Чому залишила мене саму? Чому пішла? Я сповзла на підлогу й голосно заридала. До кімнати забіг санітар, просканувавши кімнату п’ять на шість, підхопив мене попід руки, підвів до ліжка, викликав медсестру. Після ін’єкції  вклали мене, мов дитину, спати. Не пручалася, не кричала –  мене розривало зсередини, але зовні я була втіленням спокою. Одночасно я й зневажала себе, і мені було на все  наплювати. Я фатальна жінка, що може бути гірше? Краще сконати від наркоти, ніж від чергового розриву серця.

 Не знаю, скільки часу  проспала, та збудив мене теплий дотик його руки й рингтон «Я не здамся без бою».

–  Твоєю кімнатою смерч пройшовся? Яніто, ми домовлялися: не втрачай здорового глузду!

– Артемчику, допоможи, помираю.

– Ти справишся. Мені треба, щоб ти жила. Ти сильніша, ніж думаєш. Усі протиріччя й слабинки у твоїй голові, ти повинна керувати своїм тілом і думками. Я ляжу поруч, увімкну мотиваційний запис, візьму тебе за руку, і ми спробуємо встановити зв’язок з підсвідомістю. Чим скоріше ти візьмеш під контроль свої бажання й емоції, тим швидше ми доберемося до суті. Яніто, попереду вирішальна зустріч.

Який же він переконливий і світлий! А його душа –  то втілення людської чистоти. Хотілося слухати його й коритися, виконувати всі накази, усі забаганки. Я зручніше вмостилася на ліжку, Артем приліг поруч, включив аудіо й підморгнув мені.

– Ти головна! Тобі й вирішувати, чого хотіти, а чого не варто.

– Тільки не лишай мене саму.

Усі наступні дні Лагідний був поруч. Зрідка від’їжджав ненадовго в справах або за свіжими речами. Напевне, його підтримка, мотивація й медитації посприяли моєму одужанню. Хоча... Я б не наважилася винести остаточний вердикт, але деякі зрушення були.

Артем тримався гідно, а я проїдала мозок йому й собі. Тоді погано розуміла, що відбувається насправді і як з тим бути. Він жертвував собою, кар’єрою, часом, сном і нервами, а я вела себе як повна відорва. Хоч і йшла на деякі поступки, та інколи вдавала, що все під контролем, що "сірий змій" мене вже не цікавить і що я відновилася. Не знаю, як йому вдавалося готуватися до поїздки, втихомирювати мене й працювати. Він відчайдушно боровся за моє життя... Який сором!.. Як я могла себе так поводити?!

Перед тим, як продовжити свою сповідь, звертаюся до вас, мої судді, читачі, критики. Ніколи – чуєте! – ніколи не піддавайтеся на спокусу! Якщо вже таке сталося,  боріться до кінця, боріться – і обов’язково переможете. Це зло несе наругу над людською суттю, і яким би воно золотом не виблискувало, як би не спокушало і яку б насолоду не обіцяло – це все ілюзія, утопічний міф. Вийти з гри непросто, ба, більше: інколи здається, що неможливо. Ця бісівщина довго теліпатиме твоїм тілом, викручуватиме кожен суглоб, розриватиме кожен нерв, вибухкуватиме молотами в мозку й знищуватиме твоє єство й душу. Перетворить тебе на шмат лайна, якщо не будеш протистояти…