11

11.

– Більше ніяких експериментів! Усе, кладемо її на реабілітацію.

– Не можна, згідно  з договором залишилося чотири сеанси. Вона нізащо не погодиться! Примушувати не маємо права!

– Трясця з вами! Які сеанси?!! У неї анафілактичний шок, залежність й алкоголізм! Її  треба рятувати!

– Олеже, під мою відповідальність…

– Ні! Не сьогодні-завтра дівка дуба вріже. У її тілі вміст алкоголю перевищує літраж крові.Чисто ходячий лікеро-горілчаний завод. От так ти пильнуєш? Такий стиль життя – це пряма дорога у світ мертвих.

– Ти роби свою роботу, а я потурбуюся про решту. Вливай у неї, що хочеш, аби до тями прийшла.

Борсук кидав убивчі погляди на Лагідного.

– Не впізнаю тебе, Артеме. Ти за кого? За вишкрібків чи нормальних?

– Я за щасливих.

– Щастя?! Це, по-твоєму, щастя?!! У вас там що, якась секта? Забава знову взялася за старе. Я не встигаю всіх вас рятувати!

–Знову?  

– Знову...

– Трясця… Чергове загострення. Мою допомогу вона ігнорує. Мабуть, хоче наблизити свій кінець… Влаштуй мені з нею зустріч.

– Вона зараз  в окремому крилі, скоріше за все, не впізнає тебе...

-Признач час, а далі я сам.

Іноді я приходила до тями й чула суперечки між двома кваліфікованими лікарями. Один вправно відстоював мою честь, інший, рятуючи життя, хотів запроторити мене в динспансер. Старенька койка рипіла піді мною, і той скрип навіював картинки з якогось фільму жахів, де розповідалося про людей різних статків і віку, що якимось чином потрапили до старенького будинку психопата, який здійснював над ними криваву розправу.

Між моментами свідомості й несвідомості я працювала, як світловий вимикач. Легка тепла рука на деякий час мене вмикала, а потім якась сила вимикала мене, і я провалювалася в нікуди. На диво, у тих коридорах світла й темряви почувалася добре. Коли все ж таки вимикач увімкнувся остаточно, відчула жагучу спрагу.

– Води…

Артем подав мені пляшку, і я жадібно присмокталася до горлечка.

-Ти знову, як вірний пес, чатуєш на мою душу при вході в пекло?

-Мені не до жартів, Яніто. Борсук заледве звідти тебе дістав.

-Що сталося?

- Це ти мені скажи! Ви із Забавою вирішили погратися в дурненьких блондиночок, які бавляться з власним життям, мов діти з аскорбіновим драже,  зовсім не розуміючи, що можна не тільки підірвати здоров’я, а й обірвати життя!

- Не починай. Визнаю: я дещо й дійсно приховала, але яка на фіг різниця? 

-Таблетки. На якого дідька ти їх жереш? Ще й бухлом запиваєш! Ти взагалі уявляла, що може трапитися, коли все змішати?! Ви дві покійниці: Забава і ти. Одну стежечку топчете, одну гидоту запиваєте іншою, одним діагнозом пов’язані, в одній клініці лежите, наввипередки кмітливістю хизуєтеся.

- Усе сказав? Чемний дядя почав вживати народну лексику, –  зневажливо пхикнула.

- Хай йому всячина, Яніто! Досить включати режим дурбелика. Де ви берете пігулки?

– У барі, їх дають постійним клієнтам, щоб, так би мовити, трималися на плаву. А що із Забавою?

– Вона схибнулася, розмовляє вслух із померлим сином, говорить дивні речі, посміхається до стін. У вас обох був передоз, тяжка форма інтоксикації, галюцинації й клінічна смерть.

– Ти мене врятував?

– Івановичу дякуй. Він зробив неможливе! Ти була відсутня три хвилини, Забава –  майже шість.

– Я не знала, що від «каменю безсмертя» таке може статися...

Я дивилася на Артема, на його втомлене обличчя, тремтячі руки,  налиті журбою очі. Хотілося його обійняти. Він виглядав, як розгублене, прибите, бездомне кошеня.

– Я більше не буду.

– Брехати, бухати, курити чи ...?

– Діяти без твого відома. Я підсіла,  визнаю. Дякую, що не послав мене під три ... не віддав мене їм... не дав згаснути... Але мені треба закінчити експеримент.

– Це нереально! Ми втратили гіпнотизера. Я розмовляв з нею, поки ти спала. Вона чує мене, ніби розуміє, але плете якісь дурниці.

– Я повинна довести справу до... хоч би до якогось результату.

– Наберися  трохи сил, я подумаю, як це зробити.

Минуло два дні. Мене постійно прокапували, відгодовували бульйонами й  відпоювала чаями. Я була готова продовжувати власний бій за щастя, але сталося непередбачуване. Забава злягла й зовсім не йшла на контакт. Вона сховалася у своєму світі, мов равлик, і не бажала вилазити з мушлі. Я напросилася на зустріч, яка стала початком кінця, і кінцем ще одного початку. Але про це згодом.

На відвідини йшла разом з Артемом. Він хвилювався більше, ніж я, переймався щодо того, як пройде зустріч, попереджав, що можу розчаруватися й нічого не з’ясувати, а може, й узагалі мені не вдасться поговорити з гіпнотизеркою. Я була налаштувана рішуче: у будь-якому випадку повинна привести поводиря в інші світи до тями. Без неї мені каюк. Без неї  знову проживатиму день бабака безкінечно.