10

10.

До «Лотоса» мене віз Лагідний. З його обличчя зчитувалась напруга й хвилювання. Я курила й байдуже розглядала мерехтіння вулиць.

– Мені сьогодні фенікс снився.

– Який цікавий сон.

– Сказав, що відповіді знаходяться під пісками. Дивно, а я в печері стояла.

– Щось іще пам’ятаєш?

– Він згорів у мене на очах. А далі мені стало моторошно.

– Тобі підсвідомість дає підказку. Я думаю, це ключ до розгадки, яку ти шукаєш.

– Артеме, на мені прокляття. Я проживаю всі життя, як день сурка. Мені страшно...

Лагідний пригальмував біля бару, міцно стис мою руку й подався вперед. Його зінниці значно розширилися, а подих уривчасто відзенькував у моїх нутрощах. Як можна стримувати себе, коли ти вже не тут, а десь на шкурі якогось звіра лежиш без одягу й під потріскування дров  у вогнищі насолоджуєшся його тілом?

– Усі відповіді під піском, і ти їх знайдеш, бо сон –  то вказівний знак, а отже, ти прямуєш у правильному напрямку.

Під сонату його голосу й блиск оливкових очей і вмерти не шкода! Не шкода й згоріти, як той фенікс, і більше не перероджуватися, не повставати з попелу, не бродити навпомацки, не шукати доріг –  просто лягти сивим спогадом на його скроні й завмерти навічно...

Життя № 5.

Занедбане плем’я. Дивне поселення. Брудні невеличкі люди, курені, дивний одяг, мова. Чоловіки повернулися з полювання. Жінки сидять біля вогнища, пильнують дітей, шиють одяг, готують вечерю.

 Я підбігаю до матері й показую їй глиняну фігурку жінки. Це мені тато подарував! Мама скрикує від жаху, кидає шитво й біжить до батька. Вони сваряться. Я здогадуюся, що тато без дозволу поцупив глиняну статуетку зі священного місця.

Усі жителі селища залишають свої справи й прямують до жертовника. Вони падають навколішки й моляться. Вимолюють прощення за наругу над священним місцем.

Ми повертаємося до багаття, мовчки їмо й ідемо спати. Через кілька днів на поселення нападає військо чужинців-дикунів. У нашому племені ходили жахливі чутки про розмальованих дикунів: нібито вони викрадають молодих дівчат, хлопців, ба навіть дітей, і приносять їх у жертву своїм богам. За те боги наділяють їх безмежною силою.

Я згадую ті страхітливі оповідки й завмираю. Ніби кадри з фільму «Триста спартанців»: повсюди розкидані відрубані голови, ллються ріки крові, лунають крики й доноситься рев. Я біжу за матір’ю, але розумію, що нам гаплик. Немає ходу, усі можливі стежки для втечі перекриті чужинцями. Наші курені зажерливо поглинає вогонь. Мати раптово падає. Мертва. Де тато? Я не встигаю його розшукати: щось холодне розсікає моє тіло. Устигаю пробігти кілька метрів –  і хтось штовхає мене у вогонь. Боляче...

Я схоплююсь із лежака й витираю піт із чола. Тримаюся за живіт, бо мені ще й досі болить. Оглядаю тіло – жодних опіків, тим паче поранень. Згадую, хто я і  яке це століття. Поряд Артем лупає на мене зляканими очима. Ага, двадцять перше століття. Я на місці. Треба вести щоденник. Межі стерті, дедалі важче орієнтуватися в часі. Аби лишень дах не зірвало, бо тоді точно покладуть у міську психлікарню.

       Мовчки дістаю цигарку. Артем підносить запальничку. Мовчимо. Десь у повітрі носиться запах живої плоті. Крик дітей і дорослих заповнює весь простір. Кордонів немає. Я затуляю вуха руками й починаю плакати. Який жахливий сценарій! Хто його написав? Таке ж тільки в кіно показують! Невже все береться з життя? Лагідний притискає мене до себе, міцно обіймаючи, мов малу. Чую стукіт його серця. Навіть можу порахувати частоту серцебиття. Я вириваюся з його обіймів і біжу до вбиральні. О ні, тільки не на підлогу. Устигаю дістатися до раковини. Блюю. Поруч – мій особистий психолог-психотерапевт підтримує моє волосся. Який же він... А я? Я – ходяча катастрофа...

Летимо до Борсука. Крапельниці, нотації, пілюлі. Далі –  додому. Артем приволік мене у квартиру й поклав на ліжко. Мов старенька хатня робітниця, забігав по квартирі. За кілька хвилин у мене на тумбі парував солодкий чай. До носа  простяглася нитка запаху чогось смачного. Він ще й готує!!! Здуріти можна. Я підлізла до тумби й дістала звідти старенького записника. Думки й спогади вкладалися на білі сторінки, мов пороша на чорнозем, покриваючи всю землю. Вимальовувалася загальна картина жахів мого існування. Хоча... Дещо було в ній і приємне.

– До столу, – твердо мовив Артем.

Здивовано кліпала очима й розгублено дивилася на нього, мов на казкового персонажа. Потім плигнула в тапці й почимчикувала на кухню. Що ж, досить приємно: бульйон, канапки, мій улюблений сир з великими дірками, яєчня.

– Смачно, – протягнула я. – Хіба тобі на роботу не треба? – зайорзала на стільці.

– Пильную, щоб ти не начворила дурниць.

– Куди вже більше... Обіцяю вести себе чемно. Ти... можеш втратити через мене клієнтів...

– Лишилося зовсім нічого. Найбільше я боюся втратити тебе.

Що? Це зізнання чи в мене глюки? Що він має на увазі? Я хутко вилизала миску, узяла шмат сиру, подякувала й побігла до своєї кімнати.    Мішель косо зиркнула на мене й поперлася до Лагідного на кухню. Зрадниця! Ну й котися.

Я взяла нотатник і продовжила свої записи. Не знаю, що більше мені було потрібно: висповідатися чи розставити всі крапки над «і» в тих історіях, але поринула в той процес повністю.