7

7.

Наступного ранку я поїхала знайомитися з моїми координаторами. Кабінет Борсука знаходився недалеко від офісу Лагідного на Дарниці.

Олег Іванович, огрядний чоловік років п’ятдесяти п’яти, із сивими скронями й сірими орлиними очима, як у Бюмоля, засипав мене запитаннями: чи вживаю я алкоголь, який саме, у яких дозах, у який час, скільки разів на тиждень, чи вживала я психотропи, коли, які саме, скільки разів, у яких дозах, чи палю  цигарки і т.д. и т.п. Я почувала себе, мов на іспиті. З  алкоголем останній час я була на ти, а от психотропами і цигаркам  – червоне світло. Півгодинний допит вивів мене з рівноваги. Лікар сухо зачитував заготовлений перелік питань, щось занотовував у свій записник, а я ледь стримувала себе, щоб не накинутися на нього з кулаками, і крізь зуби  вицідювала відповіді, аби швидше пройти тестування.

Наприкінці допиту молоденька білява медсестра Ірочка взяла в мене кров із вени й пальця і щось нашкрябала в моєму досьє. Худенькі довгі пальці подали мені талон із датою і часом візиту.

Перед тим, як випровадити мене з кабінету, Борсук наголосив, що під час мого експерименту я можу втратити пам’ять, вагу, сон, нормальний колір шкіри, роботу, сім’ю, бізнес і всі свої заощадження. Він підсунув мені стос документів, розгорнув останню сторінку й подав ручку, а я поставила підпис. У паперах (а то був такий собі договір) зазначалося, що після останньої дози (указана приблизна дата) я добровільно пройду курс лікування, а в разі відмови чи ухилення добровільного виконання з моєї сторони умов угоди – реабілітацію проведуть примусово. (Гадаю, Забава рекомендувала мене Борсуку, як науковця-експерементатора, який пише дисертацію стосовно ролі "сірого змія" в історії. Інакше я не могла зрозуміти, про який експеремент увесь час торочив лікар). Кабінет я залишала зі стосом брошур і плакатів про шкоду наркотиків й алкоголю.  

Наступним був Лагідний. На відміну від Борсука, він зустрів мене привітно. Артем (так представив себе русявий чоловік середнього зросту з оливково-карими очима гарної статури, у  синьому блейзері, білій сорочці й темних джинсах) запропонував кави й після коротенького резюме перейшов до практичної частини зустрічі – тестів. За результатами тесту визначили мій психотип і схильність до залежності від психотропних і наркотичних речовин. Артем мене попросив, щоб я підігнала всі справи й на час проведення експерименту взяла відпустку. Пояснив це тим, що моя поведінка зміниться кардинально і, як показали результати тесту, призведе до втрати  контролю над власною особистістю. На його монолог я без інтузіазму відповіла, що вони з Борсуком не допустять мого занепаду і що перейматися завчасно немає причин. Якби ж я тоді знала, наскільки він був правий...

Ми визначилися з датою наступного прийому, і я поїхала в офіс. Довелося викручуватися перед Віоллою, мов перед власником яблуневого саду, у якого я сперла і з’їла пів плантації врожаю. Помічниця слухала  моє непереконливе базікання й прискіпливо зазирала в очі, наче хотіла зазирнути в самісіньку душу. Я запевняла, що тестуватиму ліки, які в майбутньому можуть врятувати сотні тисяч людей від якоїсь там хвороби, про можливі побічні ефекти і т.д. і т.п. Попередила, щоб вона була готова до будь-якого форс-мажору, не дивувалася моїй, можливо, неадекватній поведінці; дала номери лікарів, до яких у разі чого можна буде зателефонувати,  і чітко підкреслила, що назад вороття немає і відмовитися від авантюри я вже не можу.

Увечері я прослухала запис і знову впала в легку депресію. Бюмоль, фрейліна королеви, фаворитка короля?! І нарешті – Бурбон. Історія повторювалася. З цим потрібно було покінчити. Раз і назавжди. Я набрала у ванну води, взяла пляшку хорошого вина, включила «Enigmy» й занурилася у воду. Мішель, підтримуючи компанію, жалісливо кліпала своїми темно-морквяними очима.

Цілий тиждень  підганяла роботу, працювала без вихідних, обіду, інколи й вечері: готувала грунт, готувала себе до прірви, у яку мала звалитися з власної волі. Я чекала на дзвінок Адамович. Він пролунав аж у п’ятницю.

– Доброго веч..., – мене перервав сумний жіночий голос.

– Біля фонтана, на Хрещатику, о восьмій.

– Я буду, – дзвінок обірвали короткі гудки.

Мені стало цікаво, про що думала гіпнотизерка. Як усе скінчиться, куплю нам обом  квитки на Балі чи у Флоренцію або туди й туди. Влаштую круїз рідними місцинами моїх минулих життів.

Я вплигнула в спортивний костюм, насунула кепку на очі, поцілувала Мішель, прочитала молитву на початок справи, перехрестилася, вийшла з будинку, завела свою жовту крихітку й подалася на Хрещатик.

Києве мій! Який ти прекрасний увечері! Замотаний у тьмяний блиск ліхтарів, окутаний ароматом запашної кави, з келихом вина в руці, у смокінгу й  сизому плащі до землі, зі щирою усмішкою й тривожними вогниками в очах, зустрічаєш своїх мешканців. А вони... поспішають невідомо куди, не вітаючись і не лишаючи слів на прощання, не помічаючи ні твого блиску, ні новенького костюма, ні запаху, ні тривожного погляду, наступаючи на твої лаковані черевики, все блукаючи  сторінками соцмереж... А я, я – як коханка, чужинка, туземка, закохана в тебе по вуха, усе бовтаюсь у тембрі твого голосу, вітаюсь і прощаюсь з тобою водночас, бо сьогодні відкрию наступну сторінку свого життя, з тобою й без тебе... О, Києве мій!

Я припаркувала авто й підійшла до фонтана. Закохані пари, студенти, діти, жінки з чоловіками похилого віку все поспішають кудись, не розуміючи, що те, за чим вони ганяють усе своє життя, зовсім поруч.