6

Життя № 9. Франція, Париж.

З графом де Бюмолем я познайомилася на прийомі в маркізи Антруа.  Кохання з першого погляду, мов удар кульовою блискавкою. Бах – і все.

Я була юною і наївною. І ця свята наївність зіграла зі мною злий жарт. Те, що нас не вбиває, завжди, як правило, гартує: трагічна любовна пригода перетворюється на гіркий життєвий досвід. Там, де видніється кінець однієї історії, обов’язково з’являється початок наступної.

Нас із матір’ю запрошували на всі світські заходи, адже вона була вдовою, а я незайманою юнкою. Париж завжди відзначався пишними бенкетами й балами. На них можна було втратити голову від кохання й алкоголю, втратити честь і гідність від необдуманих дій і слів, набути слави, популярності або ганьби. На одному із таких балів я втратила себе.

Жоффруа де Бюмоль прославився завдяки своїй вдачі, поемам, складним римам і легкому блюзнірству. Його любили всі придворні дами й ненавиділа вся знать чоловічої статі. У нього закохалася і я. Жоффруа мав гарну статуру, середній зріст, красиві сірі очі й елегантно-жіночні руки. Його кучеряве русяве волосся спадало на мужні плечі, а темно-синій пурпуен, розшитий золотом, вказував на тонкий смак власника. Таким я запам’ятала його на все життя, таким він поставав переді мною в спогадах.

 Я кидала короткі сором’язливі погляди в його бік і ловила на собі його довгі й пильні. Жоффруа нагадував мені орла, який з висоти пташиного польоту видивлявся свою жертву, стрімко її атакував, не залишаючи ніякого вибору крім того, що вимагав повного підкорення.

Того вечора моя мати була не в гуморі: увесь час мене діймала, навчала манерам, чихвостила за мою нескромність, за те, що я не те кажу, не так стою, забагато їм, замало п’ю, вульгарно вишкіряюся й незграбно танцюю. Її цькування довели мене до істерики. Я мовчки вийшла на подвір’я й присіла біля фонтану. Мені випала гарна нагода виплакатися й пожаліти себе. Я сьорбала носом і бовтала рукою у воді.

– Я можу запропонувати нічному янголу свою хустинку? – звернувся до мене чоловічий голос.

– Дякую, але не варто, – не наважилася озирнутися. – То все бризки фонтану... – замовкла, побачивши накрохмалений шмат батисту з вишитою орлиною головою. Щось підказувало, що то була хустинка Бюмоля. Він підняв моє обличчя догори й ніжно, по-батьківськи, витер сльози.

Я зніяковіла й посміхнулася.

– Так набагато краще, – подав хустинку й присів поруч. – Дозвольте представитися, – хутко звівся на ноги, – граф Жоффруа де Бюмоль, – чемно вклонився і знову сів. – А як вас звати, мій янголе?

– Луїза де Рує, – мовила сором’язливо.

– Миле дитя, ти надихнула мене на поезію:

Уста твої вкриті божестенним пилком,

Твій стан – убивча суміш крові з молоком,

Я б  пестив твої пасма й  цілував чоло,

О, янголе, від тебе втратив розум я давно...

– Графе, ви змушуєте мене червоніти!

– Я б не посмів, пробачте мій нестримний порив душі.

На подвір’ї з’явилася мати. За нею бігла ціла свита  обуреної знаті.

– Ось ти де, донечко. Я кожен закуток обшукала. Чому пішла тихцем, чому нічого не сказала?

– Мені забракло повітря, запаморочилося в голові. Граф де Бюмоль надав люб’язно свою хустинку, аби я освіжила нею лице.

– Тобі вже ліпше? Можемо повертатися на бал?

– Так, ліпше, ходімо.

Ми ввійшли в зал, і мати знову взялася лаяти мене за мій нерозсудливий вчинок. Цього разу я пропускала її бубоніння повз вуха й намагалася віднайти поглядом Жоффруа в натовпі. Здавалося, він розчинився в повітрі. Мене охопила нудьга і сум. Я була налаштована залишити веселощі посеред самого розпалу.

– Дозвольте запросити вас на танець, – солодко протягнув з-поза спини Бюмоль.

На радощах я мало не кинулася йому на шию.

–  Іди, доню, потанцюй, – дозволила мати.

–  Жоффруа, ви врятували мене від нудьги!

–  Та невже? Я думав, що врятував вас від сварливої матері.

– Невже ви помітили її ваду?

– Я спостерігав за вами цілий вечір.

З того моменту світ перевернувся в моїх очах. Я закохалася в Бюмоля по вуха. Ми стали коханцями й таємно зустрічалися у моїй стайні. Для нього ж я була черговим експериментом. Жоффруа виявися ідеалістом, який постійно прагнув нового в коханні, писав відверту любовну лірику й новелістику, використовуючи для цього наші стосунки. Він був пристрасним і завзятим коханцем. Я мліла від його орлиних поглядів, палких поцілунків і гарячих обіймів, була готова заради нього на все – і він цим уміло користувався. Бюмоль проводив на мені різні еротичні експерименти, після яких змушував мене детально описувати відчуття. Він запалився цією ідеєю й горів у її полум’ї. Я не насмілювалася його загасити. Не могла, бо не хотіла... Після того, як любовних новел назбиралося на два томи, Жоффруа зник з мого життя назавжди. Через рік я бачила його у супроводі вагітної мадмуазель на балу графині Монпасьє. Відтоді  зрозуміла, як кохати через ненависть. Роботи Бюмоля були вилучені з друку й спалені на центральній площі. Розповсюджувачів тієї писанини  карали через повішання, а тим, хто насмілювався читати її,  випікали очі. Я була вдячна Жоффруа за те, що він зберіг нашу таємницю й не спаплюжив моє добре ім’я.