5

5.

 Я сиділа в сірому кріслі й спостерігала за Меланією. Вона розливала чай у горнятка й розкладала пиріжки по тарілках. Аромат духмяного чаю з карпатських трав тонкою цівкою вився над столиком, а щойно спечені пиріжки з цибулею, кропом і яйцями викликали спазми в шлунку. Я згадала, що перед від’їздом зовсім забула повечеряти. Сиділа, давилася слиною, стримувала себе, щоб не накинутися на ті пиріжки, мов голодний пес, і одним махом їх  не проковтнути.  Забава клопоталася із якимись папірцями, а без дозволу хапати пиріжки мені не давало моє виховання. Вона на мить підняла очі й захихотіла.

– Пригощайся, не соромся! Ти нагадала мені кота в чоботях із дитячого мультфільму. «Шрек», здається.

Ми загиготіли. Я наминала пиріжки, запиваючи чаєм, і була на сьомому небі від щастя. Забава щось підраховувала у папірцях, не звертаючи на мене жодної уваги.  

– Чортова бухгалтерія! Нічого в ній не тямлю. Дебет із кредетом звести не можу. Меланіє, – підізвала жінку до себе. – Ти казала, що в тебе донька у фінвідділі працює?

-Працювала, а зараз безробітня.

-От і добре. Я візьму її на пів ставки до себе, бо ніяк не дам собі раду з цими папірцями. Зайнялася бізнесом на свою голову…

-Добре, я їй передам.

-Затра на восьму ранку хай підходить.

Меланія засяяла від щастя. Вона хутко зникла з кабінету, мабуть, побігла повідомити доні гарну новину.

– Яніто, хотіла запитати тебе: ти нічого дивного не помічала за ці дні? Може, тебе запросили на побачення чи ти з кимось познайомилася?

– Усе, як завжди. Був один клієнт, пропонував різні дурниці, та в мене правило: я з клієнтами ні-ні...

– Он як, а може, то твоя доля?

– У нього дві дружини, п’ятеро дітей, і він мусульманин.  Мені такої долі не треба. Забаво, я хотіла б, щоб ви більше не блокували мою пам’ять. Хочу, щоб образ чоловіка моєї мрії закарбувався в пам’яті. Я хочу його пам’ятати.

– Я б не радила, можеш з’їхати з глузду. Минулого разу ти так розхвилювалася й розплакалася, що я була змушена обірвати сеанс. Невідомо, що цього разу трапиться. Не смій навіть просити. У певному сенсі я несу відповідальність за твоє здоров’я, тому ми не будемо відхилятися від норм і правил.

– Лише образ, картинка. Я ж не прошу багато...

– Лише образ...

Життя №10. Індія, Кочин (Коччі).

З дитинства я обожнювала Кочин. Дім моєї сім’ї був біля моря. Я мала багато друзів, але найбільше товаришувала з Чарві, Навією і Тушаром. Цілими днями ми бігали вулицями, гралися в «спіймай мене», обливалися водою, стріляли з саморобних луків, бовталися у воді й ліпили з піску на березі різні фігури. Мама звала мене Варданія – та, що приносить удачу. Я мала сестру Джию й брата Самара. Мій дід, старий рибалка Харіш, завжди говорив, що коли я виросту, то стану ватажком банди. Такий у мене був характер. У будь-якій перепалці я знала, як викрутитися й що сказати. Мала лиху вдачу й гострого язика. Мати хапалася за голову й бідкалася, що мене таку ніхто не візьме заміж. Я брала руки в боки й кивала на Тушара: «Як ніхто? Тушар візьме». І він завжди мені підігрував. Наша сім’я не була бідною, але й заможною теж не була. Ми жили в достатку, але не більше того. Мій дід ловив рибу, батько її збував. Такий собі родинний бізнес.

Батько любив Самара, бо він був хлопчиком. Джию любила мама, бо вона була схожа на неї. А мене любив дід, і мені було достатньо його любові. Моя бабця рано померла, через те старий вкладав у мене всю душу. Він постійно возився зі мною, забирав зі школи, захищав перед батьками, коли я робила якусь шкоду. Він брав мене із собою в море, купував солодощі й різні цяцьки. Мати сердилася, сварилася, але ми на неї не зважали. Дід багато чому мене навчив. Навіть таким тонкощам, що і мати рідна не знала. Він завжди говорив:

• Як вийдеш заміж, годи чоловікові, але так годи, щоб і він тобі годив.

 А я питаю:

– Як це, діду?

А дід навчає:

– Після важкого робочого дня запитай, як йому на душі. Як захоче,  поділиться, як ні – промовчить. Ти його вечерею смачною нагодуй, та не гарчи, зодягнися гарненько, приголуб, новинами гарними потіш. І от тоді, коли він буде ситий та приголублений, проси, що хочеш. Але так проси, наче і йому те треба. Захочеш якусь прикрасу чи сарі, кажи, що для нього одягатимеш; хочеш розвіятися, кажи, що вдома стіни наче тиснуть та й нове сарі не вигуляне,  – дід підморгнув. – Та пам’ятай: вік живи – вік учись. Жінка має бути мудрою: чоловіки дурних не люблять.

– От, діду, якби могла, то за тебе заміж вийшла б.

– Е, ні, он бачиш, твоя бабця вийшла за мене та й померла.

– То вона від щастя, діду, померла, бо ти бач який хороший був!

Ми гиготіли на березі моря, витягували рибу із сітей, проводжали черговий день.

Я підростала. Дід тихцем відвів мене до вчительки танців і малювання. Батьки не цікавилися моїм розвитком. Їм аби лишень не плуталася під ногами. Коли вони все ж довідалися про дідову затію, нам перепало на горіхи обом. Бачте, не по ділу витрачені гроші. То були спільні гроші, батька й діда, але мої батьки десь вважали інакше. Відвідування вчителів відбувалося під грифом "цілком таємно". Ми постійно вигадували всілякі нагальні справи. Дід мене прикривав.  Він завжди любив повторювати: