2

2.

Ніжачись у набитій піною під самий верх ванні, аналізувала той шмат часу, що вже прожила. Мій шлюб тривав цілих п’ять років. Він не був ні поганим, ні гарним. Звичайний шлюб, звичайні сварки, безгрошів’я, секс, переїзди, подорожі. Усе було, як  в усіх. Крім одного: за п’ять років шлюбу в нас так і не з’явилися діти. Не те щоб ми не хотіли чи якось зважали на це – ні. Не виходило та й все.

Довгі вештання по лікарнях, пігулки, зміна клімату, тайм-аут. У результаті – повний нуль. Моє черево було порожнім, як і думки та надії на світле майбутнє.

Маю визнати: ми гідно трималися, але шлюб повільно тріщав по швах. І шви розійшлися, залишивши відкриту рану, яка кровить. Лікар може реабілітувати тіло, чому ж так байдуже до душі? Мене ніхто не захотів реабілітувати… Я зосталася сама…

Зі слів Дениса, його надія жевріла до останнього, він усе сподівався. Гм, сподівався він, а от чи вірив? І все в нього так ладиком склалося... Я запірнула у воду. Під час корпоративу вийшло… та цього разу із Люською вийшло. Денис «випадково» переспав із однією офісною мишею – і та вмить від нього залетіла. Можливо, Люська у стайню привела чуже телятко, але на радощах чоловік похапцем зібрав лахи, поцілував мене у скроню й, кинувши вслід:  «Це життя, крихітко, і в тебе колись все буде добре!» – зник з мого життя, наче ніколи в ньому й не був. Який оптиміст! Яка сволота…

Я, напевне, збрешу вам, якщо скажу, що мені було байдуже. Ні, не було. Я подумувала про самогубство й різні дурниці. Два дні добряче пиячила з подругами, вешталася нічним Києвом, кляла увесь світ і ненавиділа свою долю. Цілих два дні! Потім настало жорстке похмілля. Фе. Чому людство ще й досі не винайшло спиртне, після вживання якого не було б так кепсько? Моє тіло викручувало від алкоголю, і ще два дні я провела, обіймаючи холодний бездушний унітаз. На тій ноті моє побивання за Денисом і  закінчилося.

Я звільнилася з роботи, яку не любила, зібрала всі свої пожитки з уже колишнього подружнього гніздечка, змінила найману простору квартиру в спальному районі Харківського масиву на маленьку кімнатку на Подолі.

Замість розкішного двомісного ліжка в моєму розпорядженні було аж ціле койко-місце в кімнаті на трьох. Лише коли я виклала останні речі з сумки, зрозуміла, що впорола дурницю. Моє нове житло нагадувало комуналку. Загалом квартира була трикімнатною: в одній із кімнат проживала господиня із донькою і внуками, а в іншій – вірменська родина, давні друзі власниці квартири. За словами господині, вони з дня на день мали з’їхати у свою новобудову, і їхню кімнату зайняли б мої сусідки, а мені за власний простір  підняли б платню. Я погодилася, але те ось-ось все відкладалося.

Умови були жахливими, якщо вони взагалі були: постійні черги до вбиральні й ванни змінювалися на черги до кухні. Моя дитяча психіка, яку й без того надламало доросле несправедливе життя, не витримувала. Я запропонувала жителям мурашника скласти графік дня, майже як у лікарні. Ідею підтримали одноголосно. Я розписала погодинно, хто коли прибирає, миє, готує, підлаштовуючись під кожну кімнату і її жителів. Черги зникли, крім однієї, де графік своєї сили не мав.

Із мешканками своєї кімнати я пересікалася рідко. Ліза й Катерина працювали вночі: одна офіціантом у ресторані, інша – медсестрою в лікарні. Я ж влаштувалася кур’єром,  тому моя територія цілий день пустувала.

 Після розлучення з Денисом я вподобала життя відлюдниці: мені не хотілося заводити нових друзів і знайомств, не хотілося ні з ким спілкуватися і, якщо покласти руку на серце, я стала байдужою до всіх людей на планеті Земля.

Я стояла на роздоріжжі своєї долі, не маючи найменшого поняття, як далі планувати майбутнє, про що мріяти і чого прагнути. З часом   потоваришувала із вірменами, і те їхнє «з дня на день» мені не так же й дошкуляло.  

Старий Багіш, голова сімейства, увесь час намагався засватати мене за свого сина Вахака, якому було всього-на-всього двадцять років (у той час, як мені пішов двадцять шостий). Під’юджував мене і все підводив до того, що синові треба мудра жінка, адже в спадок отримає чималий шмат бізнесу, який саме розростався. Розповідав, що за місяць-другий завершиться будівництво їхнього просторого котеджу і тоді вони назавжди переїдуть у Виноградар. Окрім сина, Багіш мав дві старші доньки, які виховували двох внуків, Заруї і Саро. Їхні чоловіки мали торгові точки на Петрівці, а сам Багіш із дружиною опікувалися квітковою лавкою на Подолі. Вахак учився на факультеті інформаційних технологій та управління в Київському університеті імені Бориса Грінченка. Хлопець мав власне ІТ-кафе зі смачною кавою й пончиками, супершвидкісним WI-FI і купою різного сучасного технологічного мотлоху, у якому я зовсім нічого не тямила. Дівки обвивали його, як хміль дерево, а він (як мені здавалося) любив ІТ- новинки й мережу більше за живу плоть.

Кажуть, все, що трапляється у нашому житті, не є випадковістю. Так сталося і зі мною.

Я полюбила кур’єрську роботу попри всі її мінуси. Полюбила більше, ніж теплий зручний кабінет, соцпакет, яким користувався кожен офісний працівник, ніж вихідні і святкові дні, навіть більше, ніж каву-брейк і свіжі плітки.  Я обходила й об’їздила Київ уздовж і впоперек. Цілими днями гасала з пакунками й листами з однієї частини міста в іншу, мов навіжена. Робота зморювала мене, як хороший коханець, і це мені подобалося найбільше. Ніколи було впадати в істерики й паніку, а тим більше оплакувати своє розлучення. Завдяки своїй комунікабельності й товариськості  я надбала масу корисних зв’язків і отримала купу пропозицій щодо вакантних посад, але обирала свободу. Я не наважувалася знову запроторити себе в склопакетну коробку з графіком від дев’ятої до шостої, виконувати чіткі розпорядження керівника і його заступників, гнути спину задля високого рейтингу й бонусів. Це все було не для мене. Я закохалася в Київ і в його динамічне життя. Він звільнив мене від залежності й складних стосунків із чоловіками, від старомодних уставів і поглядів на життя, від недоречних рамок і нав’язливих шаблонів. Я належала сама собі – і це було класно!