Розділ 1 «Мріяв стільки років»

Демʼян

— Сокол, ти додому? — окликає мене колега.

— Так, а то ще трохи — і можна залишатися ночувати, — відповідаю, розвертаючись до Антона, мого колеги й за сумісництвом друга.

— Та чого ти? — регоче він. — Залишався б чергувати, а я б до своїх поїхав.

— Обійдешся. Я й так тут майже живу. Давай, до завтра, — плескаю його по плечу.

— До завтра, — зітхає він, а я розвертаюся й виходжу.

На вулиці після задушливого дня приємно пахне дощем і свіжістю. Глибоко вдихаю й, видихнувши, прямую до машини. Сідаю, одразу заводжу двигун і згадую, що в мене є в холодильнику на вечерю. Якщо пам’ять не підводить, то лише пляшка йогурту та самотнє яйце. Тож перш ніж їхати додому, заїжджаю до супермаркету й закуповуюся на тиждень. Хоча, найімовірніше, цих продуктів вистачить на два, бо останнім часом я вдома лише ночую.

Опинившись удома, кладу ключі на комод у коридорі й проходжу на кухню. Розкладаю продукти в холодильник і перевіряю час. Одинадцята вечора, а я тільки приїхав додому. Кайф. Інакше й не скажеш.

Починаю розстібати сорочку, мріючи про душ і ліжко, але мої плани руйнує дзвінок телефону.

— Та твою ж… — лаюся, але все одно повертаюся до телефона, що лежить на кухонній стільниці.

Полегшено видихаю, коли на екрані бачу ім’я найкращої подруги.

— Так, Солю, — відповідаю, притискаючи телефон вухом до плеча й знову повертаючись до сорочки.

— Добрий вечір, — лунає незнайомий чоловічий голос, і я миттєво напружуюся, випроставшись.

— Хто ви? І чому у вас телефон моєї подруги? — різко запитую.

— Я бармен. Ваша подруга, набра… випила зайвого і зараз спить прямо за барною стійкою.

— Який бар? — видихаю, проводячи долонею по волоссю.

— «Зміст». Це…

— Я знаю, — перебиваю його. — Скоро буду.

Кидаю слухавку, хапаю ключі й виходжу з квартири. Закидаю телефон до кишені джинсів і швидким кроком прямую до машини. Сідаю та одразу виїжджаю.

Коли Соля вип’є, від неї можна чекати чого завгодно. Передбачити це неможливо, тому мені потрібно дістатися туди якомога швидше, поки вона не рознесла бар. Бо зараз вона спить, а за п’ять хвилин уже може танцювати стриптиз на барній стійці. Таке вже було на її двадцятиріччя, і я це чудово пам’ятаю.

Єдине, чого я не можу зрозуміти, — чому вона напилася, ще й сама. Де Ася? Чому вона не подзвонила мені? Дивно. І це явно свідчить, що сталося щось недобре.

Паркуюся просто біля входу до бару й одразу заходжу всередину. У приміщенні грає тиха приємна музика, світло приглушене, а людей небагато, що й не дивно — сьогодні все-таки середа.

Непритомне тіло своєї подруги помічаю відразу. Вона сидить на барному стільці, поклавши голову на стільницю, і, здається, солодко спить.

— Добрий вечір, — вітаюся з барменом. — Солю, прокидайся, — звертаюся до подруги. Вона щось нерозбірливо мугикає, прицмокує губами, але продовжує міцно спати. — Соломіє Сергіївно, у вас операція! — голосно кажу я.

— Операція? — різко підривається вона й дивиться на мене п’яними очима. Я так і знав, що це подіє. — О, Дем’янчику… — розпливається в усмішці, нарешті зрозумівши, хто перед нею.

— І тобі привіт, — хмикаю. — Ходімо додому.

Беру її за руку, і вона повільно злазить зі стільця, похитуючись.

— Дякую вам за хвилювання, — кладу на барну стійку перед барменом пристойну суму й, тримаючи Солю за руку, прямую до виходу.

Хоча те, як іде вона, важко взагалі назвати ходьбою. Ноги заплітаються, постійно підкошуються, тому, зрозумівши, що так ми до машини добиратимемося вічність, підхоплюю її на руки. Вона щось мугикає й чіпляється руками за мою шию.

Розблоковую машину й, не випускаючи Солю з рук, відчиняю дверцята. Обережно саджаю її на сидіння й одразу пристібаю пасок безпеки.

— Ти так смачно пахнеш… — бурмоче вона, нахиляючись до мене ще ближче.

— А від тебе тхне перегаром, — буркаю у відповідь, випростовуюся, зачиняю дверцята, обходжу машину й сідаю за кермо.

Дорогою Соломія знову засинає, але щойно машина зупиняється, одразу прокидається й самостійно намагається вибратися назовні. Щоправда, щось їй заважає, і вона починає відчайдушно боротися з тим незрозумілим «щось».

Зітхаю й виходжу з машини. Відстібаю пасок безпеки, який і заважав їй вибратися, а потім допомагаю вилізти з автомобіля. До під’їзду вона йде вже впевненіше, але я все одно притримую її за талію, щоб не впала.

Зайшовши до квартири, саджаю Солю на пуф у коридорі й присідаю, щоб зняти з неї взуття. Потім підводжуся й тягну її за руки, допомагаючи встати.

Соломія одразу закидає руки мені на шию й притискається так близько, що я відчуваю її тепле дихання. Її губи опиняються всього за кілька сантиметрів від моїх, і я мимоволі затамовую подих, міцніше обхоплюючи її за талію, бо вона й досі ледь тримається на ногах.

— Поцілуй мене, — ледь чутно шепоче вона, запускаючи пальці в моє волосся.

Серце глухо б’ється об ребра, а в голові стає неприродно тихо. Наче хтось одним рухом вимкнув усі думки, залишивши лише її тепле дихання на моїй шкірі й великі медово-зелені очі, затуманені алкоголем, що ледь видно у напівтемряві коридору. 

Скільки разів за останні дванадцять років я мріяв почути від неї ці слова? Мабуть, і не злічити. Але вона п’яна. Навряд чи зараз усвідомлює, що говорить.

— Поцілуй… — повторює вона, підводячись навшпиньки.

Між нами не залишається вільного простору. Її губи майже торкаються моїх, а я ледве стримуюся, щоб не зробити те, про що мріяв стільки років.

Найкращі у світі читачі, рада вітати вас у своїй новинці! 🩷

Давно я виношувала сюжет цієї книги. А одна зі сцен взагалі наснилася мені ще задовго до того, як я почала писати. Саме вона й стала поштовхом до створення цієї історії.

Як ви вже зрозуміли, ця книга буде про нерозділене кохання та дружбу довжиною майже в ціле життя. На вас чекають гумор, сильні емоції й, звичайно ж, пристрасть. Але нашим героям доведеться пройти довгий шлях, щоб нарешті отримати те, про що вони так довго мріяли.