Багато років потому

Дуже-дуже багато років потому

Радісні вигуки дітей зливалися в оглушливий навіть для Великого духа ультразвук. З’їжджаючи з гірки на льодянках, вони верещали щось незрозуміле, відчуваючи, можливо, більше страху чим захвату — а може, і те й інше  порівну водночас. Йоль поморщився й стягнув із особливо гучного крикуна шапку. Тепер пролунав уже обурений вереск, який підтримали й інші діти, коли особливо сильний порив вітру здійняв сніжинки й ті, кумедно колючись, вп’ялися в дитячі щоки, роблячи їх іще більш рум’яними.

Інша дівчинка, вочевидь, вже накаталася й поспіхом застібала пуховик, але вітер і тут заважав — підкидав довге волосся в «собачку» блискавки, і та вже втретє заїдала, не зрушуючи з місця.

— Йолю, — повчальний жіночий голос відірвав його від цього  захопливого видовища.

Рудоволосий хлопець із неземними зеленими очима роздратовано закотив  ті самі очі — і вітер стих.

— Минають століття, а ти не змінюєшся. Досить чіпати моїх нащадків, — дівочий голос був усе так само настановним, і відразу ставало зрозуміло, що ця розмова між ними відбувалася не вперше.

З неймовірно нахабною усмішкою, яка, здавалося, стала його візитівкою, Йоль обернувся й із показним невдоволенням протягнув:

— Мер-рі з двома «р» і зубодробильним прізвищем, коли я сказав, що день належатиме тобі, я не знав, що ти станеш таким занудним духом. А все ж велике свято — навіщо бути такою надутою й невдоволеною? Усміхнися.

І дівчина, яка, схоже, перейняла в нього цей жест, показово закотила блакитні очі.

А поруч носилися діти й радісно кричали одне одному:

— Мер-рі Крістмас!

The end)