Частина 4

І все сталося саме так, як сказав Йоль. Ранок у кожному домі почався з гучного стукоту в двері. Налякані минулими днями люди відчиняли не одразу. Спершу прислухалися. Хтось хапався за одвірок, хтось хрестився. Усі чекали лихого знамення, глибоких подряпин від пазурів, чорного снігу. Але за порогом лежав падуб. Просто гілка. Зелена. З червоними ягодами.

Біля кожного дому. Без винятків.

Люди перезиралися, виходили на вулицю, показували одне одному знахідку. Ніхто не знав, звідки це взялося. Але й викинути ні у кого  рука не піднялася. У цих гілках було щось таке, що не дозволяло відмахнутися. Надія. Люди й самі не розуміли, як вона знову пробралася в їхні серця, але ще до вечора в селищі ожили печі. Вогонь розгорявся легко, наче дрова чекали саме цієї години. Вода в казанах закипала швидше, ніж зазвичай, а чай наповнював домівки ароматом трав, і люди — самі того не помічаючи — починали говорити.

Вони згадували імена. Спершу тих, кого втратили нещодавно. Потім — тих, чиї обличчя вже стерлися з пам’яті, але чиї вчинки все ще жили в родинних легендах. Розповідали про дідусів і прабабусь, про тих, хто будував ці будинки, хто орав цю землю, хто залишив особливі родинні рецепти найсмачніших пряників.

І тоді до домівок потягнулися духи.

Притягнуті голосами й теплом вогнищ, вони вервечкою йшли знайомими стежками до знайомих людей. У потойбіччі було спокійно, так, але там не було цього: каменю, просякнутого рідним запахом, і тихого дитячого сміху біля вогню. Напівпрозорі обличчя світлішали, і в тих усмішках була проста радість повернення — туди, де на тебе чекають.

І самі домівки ніби відповідали їм: камінь прогрівався, сніг біля порогів темнів і танув.

Повітря наповнювалося чимось особливим — відчуттям тихої ностальгії й радості, від якої щеміло в грудях. Люди ловили себе на думці, що усміхаються, і не розуміли чому.

Їм здавалося: якщо пережити ніч — то завтра обов’язково буде краще.

Рівно опівночі над селищем пролунав рев. Смертні його не чули, занурені в те мирне відчуття в душі, що обіцяло спокій.

Але Гвен і не чекала свідків.

За її спиною нескінченною хвилею здіймалося вгору Дике Полювання — невідворотна стихія, створена, щоб зносити й руйнувати. І, отримавши відповідний наказ, духи ринули до світла й тепла, оголошуючи простір переможним ревом. Та жоден із них так і не переступив порога — вони розсипалися спалахами, ніби натикалися на невидиму стіну, що відкидала їх назад у Безчасся.

Гвен впала на коліна, і з її грудей вирвався крик, сповнений злого невір’я:

— ЙОЛЬ!..

І тоді він вийшов до неї.

Тепер у ньому не було дитячої безтурботності, а сила, що повернулася, загрозливо гуділа, наче готова перетворити жінку, яка зрадила свого володаря, на найдрібніший пил.

— Ти програла, — виніс вирок Йоль.

— Завіса між світами потоншала, — ніби не чуючи його слів, зірвано шепотіла Гвен, і в її очах спалахнуло полум’я надії. — Полювання набиратиме сили й вирветься знову. Я ще можу…

Йоль перебив її одним рухом долоні і холодно й розмірено, мов ставлячи жінку перед фактом сказав:

— Духи предків теж повертатимуться. Вони захищатимуть свої домівки, свої родини, свій вогонь.

Він указав на селище.

— Поки є я. Поки є люди, які пам’ятають своє минуле й розповідають про нього, ти ніколи не переможеш. Така твоя доля, Гвен.

Вона все зрозуміла, зашипіла, мов загнаний звір, і розсипалася чорним смерчем, понесеним вітром.

І тоді зійшов світанок.

Найкрасивіший із усіх, які бачили люди. Світло лягало на дахи м’яко, розфарбовувало білий колір у всі відтінки рожевого, а з димарів тягнувся запах глінтвейну, пряників і гарячого хліба.

Люди дочекалися свого ранку.

Першою на вулицю, відчувши  зміни, вибігла Меррі.

Вона навіть не накинула плаща — вибігла так, у самій сукні, ніби боялася, що якщо затримається бодай на мить, Йоль зникне, не сказавши й слова. Мороз щипав щоки, під ногами тихо хрумтів підталий сніг, але Меррі цього не помічала.

Вона побачила Йоля — і все навколо перестало існувати.

Він стояв біля її дому, на межі світла й тіні, ніби не належав до кінця жодному зі світів. Меррі кинулася до нього, вчепилася в його сорочку, уткнулася обличчям у живіт і розплакалася — не стримуючись, не соромлячись, так, як уміють плакати лише діти: з гіркими схлипами й підвиванням, ніби більшого горя ця дівчинка ще ніколи не знала.

— Не йди… — видихнула вона крізь сльози. — Будь ласка. Залишся. Хоч ненадовго.

Йоль опустився перед нею на одне коліно, щоб бути з нею на одному рівні. Його рука лягла їй на голову — обережно, лагідно погладжуючи світловолосу маківку.

— Час давно поділений між духами, — м’яко сказав він. — У кожного з нас є свій строк. І мій — добігає кінця.

Меррі підвела на нього заплакані очі, сповнені надії, і Йоль усміхнувся. Не тією лукавою усмішкою пустуна, якою він був колись, а спокійною, теплою й дорослою.

— Але ти, Мер-рі з двома «р» і важковимовним прізвищем, — продовжив він, — зробила більше, ніж думаєш. Ти подарувала світові новий день, і він, — Йоль кивнув на залиту світлом вулицю, — належить тобі.

Вона не зовсім зрозуміла, що він мав на увазі. Лише міцніше стиснула його рукав.

— Я чекатиму, — уперто сказала вона. — Щороку. Обіцяю.

Йоль тихо розсміявся й легким рухом витер сльози з її щік.

— Я знаю.

І тоді Меррі розвернулася й побігла назад до дому — швидко-швидко перебираючи ногами, ніби боялася змінити своє рішення й знову вчепитися в уже рідного духа, аби більше ніколи й нікуди його не відпускати. Двері за нею зачинилися, і світ наповнився звичними звуками.

Йоль бачив крізь вікно, як довкола Меррі одразу закружляли брати — смикали її, перебивали одне одного, кричали, що вона дурненька, що не покликала їх із собою, що вони б її захистили, що нічого б не сталося. Вона сміялася крізь залишки сліз і гаряче відповідала їм, розмахуючи руками.