Частина 3

Йоль легко підхопив Меррі, немов вона важила не більше оберемка сухого сіна, й посадив собі на плечі. Дівчинка тихо ахнула від несподіванки, на мить вчепилася пальцями в його руде волосся — і одразу знітилася, послабивши хватку.

— Тримайся, дрібнота, — буркнув він, крокуючи геть із засніженого лісу. — І навіть не думай засинати.

— Я не сплю… — пробурмотіла Мер-рі, впираючись лобом у його маківку. — Я просто… думаю із заплющеними очима.

Йоль фиркнув.

— От і думай про важливе, наприклад про те, що ти маєш мені допомогти.

Поруч, але залишаючись на крок позаду, йшла прабабуся. Вона кивала головою, погоджуючись із кожним словом Йоля, хоча прекрасно знала — на потилиці в нього очей немає, і активного схвалення він фізично бачити не може.

— Слухай уважно, — продовжував він, переступаючи через повалене дерево. — Усім потрібен падуб. І тепло. Духи предків тягнуться до затишку, до турботи, до живого вогню домашнього вогнища.

Він на мить замовк.

— Інші духи, з Дикого Полювання, теж ласі на тепло. Але що поробиш… хаос вони влаштують у будь-якому разі.

Прабабуся ледь помітно всміхнулася й м’яко підштовхнула його думку далі:

— Вогонь — це добре, — сказала вона. — Але духи, пробудившись із Безчасся, втрачають пам’ять. Їм складно знайти дорогу додому. Навіть я повернулася лише тому, що мене покликала Мер-рі.

Йоль кивнув, приймаючи сказане. Його погляд став відсторонено зосередженим.

Але коли Меррі хитнулася на його плечах, він притримав її однією рукою.

— Отже, буде вечір спогадів, — підсумував він. — Ви питимете теплий чай, дивитиметеся на вогонь і згадуватимете предків. Їхні звершення. Дитинство. Батьків. Усе, що допоможе їм почути вас і знайти до вас дорогу. Запам’ятала, Мер-рі?

Дівчинка позіхнула, не ховаючись, і пробурмотіла щось ствердне.

— Ох уже ці діти, — пробурчав Йоль із ледь помітною усмішкою. — Майбутнє світу лежить на її плечах, а їй байдуже… спати хочеться.

Він обережно смикнув дівчинку за пасмо білосніжного волосся й понизив голос:

— Постарайся протриматися ще трохи. Завтра біля кожного дому лежатиме гілка падуба. Просто перед порогом. Коли я постукаю…

— Ти будеш стукати? — Меррі пожвавішала, прочинивши очі.

— У всі двері, — кивнув Йоль і всміхнувся. — До тебе, дрібнота, постукаю тричі. Ти така соня, що й кінець світу проспиш.

Він знову посерйознішав.

— Гілки з червоними ягодами треба занести до дому й розвісити всюди. Падуб підсилює духів предків і допоможе захистити вас.

Меррі нахилилася до його вуха й зашепотіла гаряче, майже з благоговінням:

— Думаєш… це нас врятує?

— Будемо сподіватися, — відповів Йоль. — Що сьогоднішнє відкриття — не виняток із правил. Що Гвен прорахувалася. Можливо, завтра буде найдовша й найтемніша ніч… але такі ночі трапляються лише перед найкрасивішими світанками.

— Гарно сказано, — тихо підтвердила за їхніми спинами прабабуся.

Меррі вже майже спала, коли попереду показалося селище — темне, притихле, з рідкісними вогниками у вікнах. Йоль сподівався, що бачить його таким востаннє. Голова дівчинки схилялася вниз, а дихання стало рівним і тихим. Будити її було шкода — наморилася ж. Йоль зупинився біля крайнього дому, обережно зняв легку ношу з плечей і поставив на землю. Мер-рі сонно потерла очі, міцно притискаючи до грудей гілку падуба.

— Вже все? — тихо спитала вона. — Ти йдеш?

У її голосі було стільки щирого смутку, що Йоль не зміг стримати усмішки.

— Повернуся завтра. Пам’ятаєш? — він легенько клацнув її по носі.

У ту ж мить двері рвучко відчинилися, і жінка, що вибігла на поріг, із полегшеним схлипом видихнула:

— Мер-рі… жива…

Ані Йоля, ані прабабусю вона не помітила. Духи вміли залишатися прихованими від непризначених очей.

Жінка ж, сповзаючи по дверному косяку, без упину причитала:

— Мер-рі Вільгельма Крі… ні, ти не Мер-рі, ти маленьке чудовисько в тілі моєї доньки, послане покарати мене за всі гріхи роду! Як ти могла так учинити? Ми з батьком ледь не збожеволіли…

Вона втягнула дівчинку до дому.

— І духи, хто дав тобі цей величезний каптан? Де ти була? Говори негайно!

Двері грюкнули. Але це не завадило прабабусі примарою ковзнути крізь них — і в ту мить на її обличчі відбивалося тремтіння, змішане з майже забутою радістю.

Вона повернулася додому, зрозумів Йоль.

Він ще якийсь час стояв там, дивився на зачинені двері, а потім розвернувся й ступив назад у ніч.

Роботи попереду було багато.

Потрібно було зібрати якомога більше падуба.