Частина 2

Йоль намагався їх зупинити.

Він мчав услід за вирваними духами, кидався навперейми, кликав вітер і сніг, віддавав усі сили — та все було марно. Світ навколо немов налився густим, в’язким сиропом. Кожен його крок давався з зусиллям, кожен рух витягував силу, ніби хтось чіплявся за нього невидимими руками й вішав свинцеві гирі. Там, де раніше він був вихором, тепер став завзятим коропом у твані, і кожен рух лише сильніше погіршував його становище. Але Йоль не збирався здаватися, і коли він усе ж наздоганяв духів, торкався їх — хай навіть кінчиками пальців, — це не приносило перемоги. Кожен дотик випалював його зсередини, забирав тепло, силу, саму сутність. Йоль відскакував, важко дихаючи, і не одразу розумів, чому сніг під його ногами стає холоднішим, а біль у тілі — відчутнішим.

Він не помітив, коли змінився.

Коли його тіло витягнулося, стало вищим і худішим? Коли плечі опустилися, а обличчя осунулося? Коли рухи втратили колишню прудкість, а смішливі зморшки, що тягнулися від очей, зникли, і під ними оселилися темні тіні втоми? Навіть руде волосся, яке раніше спалахувало вогнем, потьмяніло й безжиттєво обвисло, більше не закручуючись лихими кучерями. Він подорослішав, але водночас ослаб і втомився. Боротьба забирала надто багато. Через одинадцять днів сил не залишилося зовсім. Тоді, ледве переставляючи ноги, Йоль повернувся до лісу. Той зустрів його тишею. Від дерев лишилися голі стовбури, і лише подекуди серед снігу проступали червоні ягоди та темно-зелене листя падуба — рідкісні місця, яких Дике Полювання ще не торкнулося.

Навряд чи Йоль звернув увагу на тишу, на сліди, які ще можна було розгледіти. Він був виснажений і прагнув спокою так сильно, що маленька фігурка на білому снігу, майже нерозрізнювана, якби не яскраві плями червоних чобітків, що визирали з-під ковдри, здалася йому маревом.

Йоль зробив крок ближче — і одразу завмер.

Йому раптом здалося, що ще один рух — і він повірить, що вона справжня, що це не міраж, який оплутав нитками втомлений розум. І краще б так і було.

Але вона була справжня.

Біле волосся розсипалося по снігу, майже зливаючись із ним, і лише тепла пара, що виривалася з кожним рівним видихом, видавала, що дівчинка жива. Просто спить — так, ніби довіряє цьому світові, ніби не боїться ані диких звірів, ані лютих морозів. Від усвідомлення того, навіщо вона тут, на мить перехопило подих; лід гострими гранями застиг у горлі, дряпав його, наче змушував вимовити правду.

Йоль випрямився. Його пальці стиснулися в кулаки, і між бровами пролягла важка, незвична зморшка.

Люди перейшли межу.

У їхніх серцях оселився відчай. А відчай страшніший за будь-яку злобу. Раніше люди знаходили в собі сили вибухнути прокльоном, із роздратуванням виплюнути ім’я Йоля. Тепер холоди стали надто лютими, і все, що лишилося людям, — молитва. І вони молилися, роблячи це з тією безвихіддю, що властива лише вмираючим, які, попри все, хочуть жити.

Люди хотіли пережити ще одну ніч і побачити світанок, а дівчинку привели сюди тому, що більше не знали, що робити. Залишили — бо більше нічого не могли віддати. Одне життя — в обмін на решту.

Йоль дивився на маленьку, згорнуту фігурку на білому снігу — і вперше за все своє існування відчував.

Але він не відразу зрозумів, що це за пекуче, роз’їдаюче зсередини відчуття, від якого хотілося відвернутися.

Сором за себе і провина перед іншими.

Ці почуття були настільки важкими, що загрожували поховати під своєю вагою хлопця, який хитався від утоми. Здавалося, ще трохи — і він просто впаде в сніг, дозволивши холоду зробити решту. Але слабкий рух збоку повернув його до реальності.

Дівчинка прокинулася.

У яскравих блакитних очах ще плескалася сонливість, а широко розкритий рот у небезпечно затягнутому позіханні мимоволі змусив Йоля замислитися, чи можна так вивихнути собі щелепу. Але ось вона нарешті помітила застиглого, мов примара, хлопця.

— А що ви тут робите зовсім один? — спитала вона.

Таке питання стало для Йоля повною неочікуванностю.

Дівчинка підвелася, спираючись на лікті, явно збираючись встати й хоча б трохи скоротити різницю в зрості, але він випередив її: сів просто в сніг і з показною нудьгою протягнув:

— Один? — тихо хмикнув він. — Та ні. Тут, дрібнота, знаєш, компанія ще та.

Він кивнув кудись угору.

— Он білка в дубі сидить, кігтями кору шкрябає — думає, я не чую. А за пару миль звідси вовки вийшли на полювання.

Дівчинка завмерла. Пальці стиснули край покривала.

—  Але ти не бійся, — швидко додав Йоль і тут же зняв із плечей свій каптан. Теплий, важкий, із запахом хвої та морозу. Він обережно закутав дівчинку, ніби боявся зашкодити їй одним незграбним рухом.

— Вони сюди не підійдуть. Злякаються. У звірів інстинкти сильні.

Він урвав себе на пів слова, зрозумівши, що сказане зовсім не звучить заспокійливо, і поспішно змінив тему:

— Як тебе звати?

— Мер-рі, — тихо відповіла дівчинка, — з двома «р».

— А прізвище в тебе є, Мер-рі? — спитав Йоль.

Вона скривилася, ніби вкусила кислого яблука, і відвела погляд.

— Є… але воно надто складне. Я його не люблю. Не скажу.

Йоль глухо розсміявся.

— Отже, Мер-рі з прізвищем, яке неможливо вимовити, — мовив він. — Звучить серйозно.

Він нахилив голову.

— І що ти тут робиш сама?

Меррі помовчала, потім опустила очі.

— Жити стало важко, — нарешті сказала вона голосом, схожим на шепіт. — Дуже холодно. Люди… вони казали, що духи сердяться. Що, може, їм потрібна жертва, аби вони перестали лютувати.

Вона міцніше притисла каптан до грудей.

— Я подумала… якщо я сама прийду, то, може, стане легше. Я ж добра.

Вона раптом спохопилася і подивилася на нього уважніше.

— А ви хто?

— Я Йоль, — відповів хлопець, і в його словах чітко чулося жалкування з того, що він є саме тим, ким назвався. — Великий дух.