Частина 1

У ті часи, коли світ був ще молодим, а люди — забобонними, існували духи, які поділили між собою владу над смертними. Вони розділили рік на дні й ночі, і кожному було відведено свій час втілення у світі живих. Одним із таких духів був Йоль.

Веселий, з виглядом пустотливого хлопчиська, він мав руде, вічно скуйовджене волосся, кінчики якого завжди були вкриті інеєм. Його вії були припорошені першим снігом, а зелені чаклунські очі іскрилися вічною цікавістю. Понад усе Йоль цінував вдало виконані жарти — замовником і виконавцем яких був він сам.

У ті недовгі дванадцять днів, що належали лише йому, Йоль розважався від душі, знаходячи безліч приводів пожартувати над нічого не підозрюючими людьми. То заморозить калюжу під ногами торговця — і той, послизнувшись, вибухне лайкою. То вкриє дорогу настом так, що поспіхом котячі сани підстрибнуть разом із пасажирами, змусивши їх прикусити язики. А то й узагалі обернеться вітром, що пролізе в щільні рукави навіть найтеплішої шуби, змушуючи людей їжитися й піднімати коміри дедалі вище.

У ті часи люди не вважали Йоля святом. Його ім’я було лайкою.

— Ох, хай тебе Йоль побере, — казали, коли ламався замок або тріскалася бочка.

— Та щоб тобі Йоль у спину дихав, — шепотіли вслід більш заздрісні сусіди.

Йоль усе чув. І лише сміявся у відповідь, набираючись сили. Він крутив хуртовиною за вікнами, жбурляв у обличчя колючі сніжинки й змушував людей пританцьовувати на місці від холоду, що пробирав до кісток.

Але в один із днів, коли старі забави йому набридли й усім його єством заволоділа смертельна нудьга, до нього прийшла Гвен.

Вона ступила на галявину, де в неприродній тиші сніг кружляв у дикому танці, не торкаючись землі. Підкоряючись волі свого замисленого господаря, сніжинки дедалі швидше оберталися в повітрі, доки білого не стало так багато, що здавалося — інших кольорів світ не знає зовсім.

Жінка з викривленою усмішкою, яку слід було прийняти за посмішку, без зусиль подолала вихор. У її очах співали пісні смертоносні бурі. Увінчані гострими сталевими нігтями пальці замислено барабанили по губах. Увесь цей награно задумливий вигляд минув повз хлопчиська, що вальяжно розлігся просто на землі під величезним деревом. Він навіть не глянув на ту, що порушила його усамітнення.

— Маленький Йолю, — з лукавістю протягнула жінка, — мені сказали, ти знаєшся на добрих жартах?

І ось тоді вона отримала бажане. У зелених очах жадібним полум’ям спалахнув інтерес.

— Я знаюся на забавах і розвагах, — відповів він. — Тим і відомий. Але хто ти така?

Йоль зник — щоб за мить з’явитися біля ніг жінки, міцно обхопивши її коліна руками й із цікавістю закинувши руду голову.

— Мене звати Гвен, — у її хижих рисах не промайнуло й тіні роздратування. — І я принесла тобі цікаву іграшку.

Йоль різко виринув із-за її плеча, а потім вихором злетів вище людського зросту. Його очі сяяли, ніби в них відбивалися сотні зірок, і все його єство випромінювало нетерпіння.

— Покажи, покажи! — сміявся хлопчисько, і сміх його дзвенів тисячами крижин, що танули на сонці.

Гвен повільно розвела руки — і між її долонями, немов витканий із повітря, виник пифос. Він був напівпрозорий, мерехтів холодним світлом і тихо гудів, наче всередині нього жив вулик.

— Я вкрала його, — крадькома сказала Гвен, проводячи нігтем по глиняному боці глечика з огидним скреготом, — у одного пихатого бога. Він не хотів ділитися зі світом такою чудовою річчю.

Пифос здригнувся. Усередині щось ударилося об стінки, відгукуючись на її голос.

— Тут запечатані духи, — продовжила вона, не зводячи чорних очей із Йоля, — такі ж пустотливі, як і ти сам. Вони знають сотні жартів і тисячі витівок. Я принесла його тобі, щоб ти більше ніколи не нудьгував.

Йоль завмер.

—  А чому ти сама його не відкриєш? — спитав він.

Гвен усміхнулася ще ширше.

— Люди забули мене і моє ім’я. Я надто слабка. На відміну від тебе, Йолю. Ти сильний. Ти впораєшся. Відкрий його — і тобі ніколи, ніколи більше не буде нудно.

Пифос знову затремтів, і на мить Йолю здалося, ніби він чує сміх — веселий, дражливий, той, що кликав його вплутатися в нову пригоду.

І Йоль відкрив глечик, ледь торкнувся кришки — як світ тріснув.

Пифос розірвався не радісним сміхом, а криком, від якого волосся ставало дибки. Повітря стиснулося, а потім рвонуло в усі боки, немов саме хотіло вирватися геть. Із глечика хлинуло щось, що не мало форми, — вихори, тіні, безтілесні монстри. Вони неслися одне на одного, зіштовхувалися, спліталися й одразу ж розпадалися знову, набуваючи обрисів звірів і силуетів із палаючими очима.

Сніг здійнявся до неба монолітною стіною. Дерева застогнали, їхні гілки вкривались кригою і з тріском ламалися під такою нестерпною вагою.

Йоль відступив на крок. Його сміх урвався.

Духи, що вирвалися з пифоса, не були схожі на нього. У їхніх застиглих у вишкірі усмішках не було легкості — лише голод. Вони металися над землею, винюхуючи страх, шукаючи тепло, тягнулися до світла далеких вогнів, до людських голосів і живих сердець. І мета в них була одна — насититися життям, випивши його до дна.

І тоді Гвен розсміялася.

Її сміх був глибоким і ревучим, схожим на виття загнаної зграї гончаків. У ньому змішалося все потворне, що є в цьому світі: від тріск ламаних кісток до крика вмираючої жертви.

— Ось тепер це гідний розіграш, — коли сміх стих, у її голосі залишилося лише божевілля — Ти подарував світу ніч, Йолю… Справжню. Вічну ніч. Ти відкрив моє Дике Полювання.

Жінка почала змінюватися на очах.

Її людська подоба тріскалася, немов тонкий лід під вагою важкого чобота. Червоні губи вигнулися в хижому вишкірі, а тонка тканина сукні розсипалася сірим попелом, поступаючись місцем обладункам. Вони ніби виростали з самої темряви: пластини холодного металу змикалися на плечах і грудях, вкриті візерунками, схожими на сліди пазурів і давні руни. Наплічники виступили гострими, мов крила хижого птаха, кутами, а на шоломі, що виник із клубів інею, проступив гребінь, схожий на оленячі роги — символ полювання і влади. З-під забрала мерехтіли очі, в яких бушував вирок, винесений усьому світові.