Дванадцять абрикос.

                                                1.Подорож.

  Одного разу апостолів Павла та Петра викликав до себе їх вчитель Єшуа.

  Він дав завдання: «Беріть два дерев’яні хрести, та несіть їх крізь
найспекотнішу пекельну пустелю до райського саду. Там, ростуть на
деревах плоди з м’якоттю ніжною немов найсолодший абрикос. Якщо вжити один з них, то можна осягнути мудрість божу.»

  Дотепер учні сумлінно виконували усі завдання свого вчителя, бо більше за все в житті вони хотіли повсякчас слідувати вченню Га-Ноцрі. Тому, зголосилися виконати нове завдання. Єдиною умовою подорожі, було вирушати негайно покладаючись виключно на силу віри.

  Коли апостоли побачили важелезні хрести, які доведеться тягти за собою, десь в глибинах своєї душі пошкодували про свою згоду. Але не висловили навіть найменшого незадоволення, підважуючи на плечі непосильну ношу. Тому що беззаперечно вірили в свого вчителя та його вчення.

  Перед подорожжю Єшуа сказав:
- Ви маєте стійко витримати дорожні незгоди та пронести крізь спекотне
пекло знамено віри – хрест. В кінці вас чекає прохолодна тінь райського
дерева та солодка волога плодів мудрості.
Після цих урочистих слів учні підставили свої плечі під дерев’яні
перекладини та потягли свої ноші через битий, ледь торований шлях через пустелю.

  З самого початку подорож виявилась тяжкою, вранішнє сонце било навпростець в очі, коцурбаті хрести легко протирали тонкий одяг та робили криваві шрами на спині, вага вантажу тиснула на плечі наповнюючи кожен м’яз нестерпною втомою. Здавалось навіть досконала віра не дасть наснаги досягнути їхньої мети.

  Петро, був ще той упертюх, до того напередодні посперечався з вчителем на предмет його вчення, тому йшов мовчки насупивши брови важко роблячи кожен крок. В його голові постійно метушилася думка: «навіщо я слідую вченню цього обірванця Єшуа, можливо він взагалі не син бога, а всі його дива звичайна підробка.»

  Натомість Павло був завжди великим прихильником вчителя та робив, усе що той казав, навіть якщо чогось не розумів. Тому крокуючи намагався осягнути задум творця, який мала відкрити, на його думку, важка подорож. Він намагався якось відволіктись від здоровезного дрючка, що з кожним кроком усе глибше врізався у шкіру.

  Раптом, його осяйнула думка: «щоб ноша стала легшою, потрібно
молитися, за всіх стражденних та блукаючих в цьому та на тому світі.»
Коли добродійні молитви скінчилися, Павло почав просто молиться, про те, аби його ноша стала легшою. І, о диво! Раптом, дерев’яний хрест став значно меньше тягнути його до низу.

 Натхнений дієвістю молитви він почав молитися, ще з більшою
ревністю та щирістю, з кожним словом розуміючи, що головне
звертатися до бога напряму відкинувши безглузду гординю. Кожного разу, коли він просив творця полегшити його ношу, хрест ставав все меншим та легшим, доки не зробився малесеньким нагрудним хрестиком. Павло висмикнув з подертої сорочки нитку та прив’язав до неї хрестика та почепив його на шию. Його кроки зробилися легкими та пружніми, він
легко наздогнав Петра.

  Павлу, дуже хотілось поділитись здобутим знанням, тому він в подробицях розповів брату по вірі, як зробити з важкого тягаря невагому ношу. Але той, тільки щось сердито просипів та ще більше насупився запропонувавши допомогти тягнути хрест.

 Спочатку він навіть хотів допомогти але потім згадав, що кожному вчитель назначив свою ношу, яку кожен має тягти самостійно. Розмова у апостолів не склалася, тому Павло обігнав брата та пішов далеко вперед.

  Натомість, у Петра підкошувалися ноги, він ледь стримувався, щоб не
проклинати Га-Ноцрі. Біль у суглобах розкочувався немов хвилі океану,
намагаючись заповнити злістю кожен куточок свідомості. Ще Павло, з
своєю пропозицією позбутися священної ноші за допомогою молитви.
Апостолу здалося, що бог просто з нього насміхається.

 Він був на межі, готовий врешті-решт зректися віри, але вирішив востаннє довіритись творцю та донести хрест до далекої мети. Та в думки постійно заповзала спокусливо диявольська думка кинути тягар на-півдорозі та завершити безглузду подорож. Та він все одно, знаходив десь в глибині серця силу зробити наступний крок під палючим сонцем.

  Пройшло багато годин, минув день та почався новий. Подорож з
маленьким хрестиком пекельною пустелею все-одно не була легкою
прогулянкою, але віра переповнювала апостола Павла та молитва
надавала неймовірної рішучості. Він впевнено крокував озираючи
пустельний шлях, іноді витираючи піт подертою свитиною. 

  Аж, несподівано битий шлях увірвався бездонною прірвою, не було ніякої можливості подолати її. Можна було спробувати перескочити, але ноги були налиті неймовірною втомою, що робило стрибок безглуздою
авантюрою. Трохи подумавши апостол сів навпочіпки звівши очі до неба та почав смиренно молитись, щоб бог подав знак, як подолати диявольську прірву.

  Так пройшов день, минула ніч, почався інший ранок. Тим часом, Петро,
врешті доплентався до того самого місця з здоровезним коцурбатим
хрестом, так ні разу не зменшивши його молитвою. Він допер його до краю прірви та впав, аби знесилений. Це був той самий знак, якого чекав Павло.

 Він поглянув на ширину прірви у найвужчому місці та роздивився
довжину Петрового хреста. Ось, що мав втлумачити їм Єшуа- «Бездонну
прірву вони мають подолати вдвох, помноживши Петрову витримку на
його кмітливість.»

  Він допоміг побратиму піднятися. А потім, в подробицях пояснив йому, як перебратися на той бік. Вони точно розрахували та обережно поклали
хреста через прірву. Його довжини ледь вистачило аби зачепитися за
обидва краї безодні, створивши хиткий міст через неї.

 Першим пішов Петро, через небезпечну прірву, а Павло міцно вчепився в дерево хреста аби той не похитнувся. Втомлений апостол балансував на межі життя та смерті ризикуючи кожної миті зірватися униз. Та все минулося для нього вдало, і він опинився на тому боці.