Розділ 22. Той, хто залишився

Лондон, 1992 рік · Еллі 

Я розклала документи на столі й почала перевіряти їх утретє. 

Після всього, що сталося за останні дні, мені хотілося отримати хоча б одну відповідь, яку можна було б підтвердити фактами. Томас Белл загинув за нез’ясованих обставин. Хтось проник до мого будинку, хтось намагався відібрати документи в архіві, а на фотографії, зробленій у підземному проході, з’явився чоловік, якого там ніхто не бачив. 

Усе це було пов’язано із сімнадцятою секцією. Але я досі не розуміла, що саме сталося там двадцять років тому. 

Переді мною лежали копії двох звітів, мої записи з архіву, матеріали Белла та фотографія п’ятьох робітників. На звороті останньої один із підписів був старанно закреслений. Поруч із ним виднілися лише кілька літер. 

Я знову взялася за первинний запис, який мені вдалося знайти після повторної перевірки архівних матеріалів. 

Спочатку все здавалося звичайним переліком робітників, присутніх на ділянці. Прізвища, час прибуття, відмітки про завершення зміни. Далі йшли короткі записи про зупинку робіт, евакуацію та перевірку кількості людей. 

Я перечитала останню сторінку. 

Після евакуації кількість присутніх не збігалася з попереднім переліком. Один рядок було виправлено, а навпроти іншого стояла примітка, якої не було в жодній копії. 

Я підсунула лампу ближче. 

Під виправленням залишався слід від попереднього запису. Прізвище майже неможливо було розібрати, але слово після нього збереглося. 

«Дитина». 

Я завмерла. 

Нижче, дрібнішим почерком, було написано: 

«Після повторного огляду ділянки виявлено особисті речі, що можуть належати дитині. Місцеперебування дитини не встановлено. Інформацію передати відповідальному керівникові». 

Жодного пояснення, звідки там узялися дитячі речі. Жодної згадки про те, чия це дитина. І жодного запису про те, що сталося з нею далі. 

Я перевірила дату. Запис зробили в той самий день, коли на ділянці зупинили роботи. 

У попередніх звітах про дитину не було нічого. 

Я дістала фотографію сім’ї, яку знайшла в будинку на початку розслідування. Чоловік, жінка, маленька дівчинка. На звороті — 1972 рік. 

До цього моменту я розглядала її як можливу зачіпку. Тепер вона набула іншого значення. 

Я повернулася до первинного запису й переглянула наступні сторінки. Наприкінці документа був список додаткових повідомлень, але одне з них не мало номера справи. Воно було прикріплене окремим аркушем, краї якого пожовкли сильніше, ніж решта паперів. 

У верхній частині стояло: «Повідомлення про зникнення неповнолітньої». 

Ім’я дівчинки було написане від руки. 

Камелія Рід. Чотири роки. 

Я перечитала рядок. 

Потім ще раз. 

Прізвище було тим самим, що й у записі про одного з дорослих, пов’язаних із сім’єю. Далі зазначалося, що дитину востаннє бачили в районі будинку, де мешкали її батьки. У матеріалах не було ані підтвердження її загибелі, ані відомостей про те, що її знайшли. 

Я відклала аркуш і провела долонею по обличчю. 

Зникла маленька дівчинка. Її ім’я було в документах, пов’язаних із сімнадцятою секцією, а потім зникло з наступних звітів так само, як зникли окремі прізвища робітників. 

Але я ще не знала, чому Белл зберігав ці папери й чому хтось убив його. 

Я почала переглядати матеріали, які отримала від Сьюзен. Між копіями документів і нотатками Белла лежав конверт, якого я раніше не відкривала. На ньому не було адреси. Лише два слова, написані синім чорнилом: 

«Для Еллі». 

Я не пам’ятала, щоб бачила його раніше. Перевірила конверт на світло, оглянула краї, але нічого не знайшла. Усередині був один аркуш, складений удвоє. 

Почерк відрізнявся від того, яким були написані службові записи. Літери були нерівними, ніби людина поспішала або не могла втримати руку спокійно. 

Я почала читати. 

«Якщо ти знайшла первинний запис, значить, мені не вдалося розповісти тобі все особисто. 

Ти шукаєш зниклу дівчинку, бо думаєш, що її історія пов’язана з будинком, фотографіями та секцією 17. 

Але ти не знаєш головного. 

Дівчинка не просто зникла. Після того, що сталося, її забрали й дали їй інше ім’я. 

Її звали Камелія Рід. 

Еллі, це ти». 

Я перечитала останні слова. 

Мені здалося, що я пропустила щось важливе, що мала бути ще одна сторінка, пояснення, доказ, який зробив би написане зрозумілим. Я перевернула аркуш. Зворотний бік був порожній. 

Я знову подивилася на ім’я в первинному записі. 

Камелія Рід. 

Чотири роки. 

Я відсунула стілець і підвелася. Кімната раптом здалася надто малою. Я пройшла до вікна, відчинила його на кілька сантиметрів і вдихнула холодне повітря. Унизу проїхав автобус. Хтось поспішав тротуаром, тримаючи над головою газету замість парасолі. Лондон жив звичайним життям, і ніхто на вулиці не міг знати, що щойно прочитане зруйнувало моє уявлення про власне минуле.