Розділ 20. Дім без адреси

Лондон, 1972 рік · Єліан 

Я вирішив відвезти Марту й Камелію того самого вечора, коли повернувся з роботи. 

Після обвалу мене не полишало відчуття, що я пропустив щось важливе. Я пам’ятав чоловіка за перегородкою, його попередження, пил у повітрі й руки робітників, які витягували мене з проходу. Але коли я намагався пригадати, що саме сталося під час попередньої зміни, пам’ять ніби впиралася в порожнє місце. 

А тепер ще й незнайомець, який приходив до нашого дому. 

Я не знав, як він потрапив усередину, чого хотів і звідки знав про Камелію. Найгірше було те, що я не міг бути впевненим: чи справді бачив його раніше, чи моя пам’ять знову підводила мене. 

Марта була на кухні, коли я зайшов. Вона відразу помітила мій вираз обличчя. 

— Що сталося? 

Я зачинив двері й дістав із гаманця складений папірець. Поклав його на стіл, хоча Марта вже бачила цей напис. 

«Не дозволяй йому побачити Камелію». 

Вона прочитала слова й подивилася на мене. 

— Ти щось з’ясував? 

— Ні. Але я більше не хочу залишатися тут. 

— Ти думаєш, він повернеться? 

— Я не знаю. 

Марта відсунула папірець. 

— Ти ж казав, що спробуєш розібратися. Ми не можемо щодня збирати речі й тікати від людини, про яку нічого не знаємо. 

— Я не збираюся тікати щодня. Я хочу вивезти вас звідси на кілька днів, поки не зрозумію, що відбувається. 

— А якщо справа не в нашому домі? Якщо він знає, куди ми поїдемо? 

Я не мав відповіді. Мені не подобалося визнавати, наскільки мало я контролюю ситуацію, але брехати Марті я більше не хотів. 

— Тоді принаймні ми не сидітимемо тут і не чекатимемо, поки він знову прийде. 

Вона мовчала, дивлячись на записку. 

— Добре, — нарешті сказала вона. — Але я хочу знати, куди ми їдемо. 

Я згадав будинок Гарольда. Колись ми перетиналися через роботу, і я знав, що в нього є вільна кімната. Я не міг пригадати, коли востаннє бачив його, але був упевнений, що він не відмовить нам у кількох днях прихистку. 

— До знайомого. Він живе за містом, неподалік Лондона. Там ми зможемо побути кілька днів. 

— Ти вже домовився з ним? 

— Ще ні. Спершу зателефоную. 

Марта зітхнула, але більше не сперечалася. 

Ми зібрали найнеобхідніше: одяг, документи, речі Камелії та трохи грошей. Донька поклала Пітера у свою сумку й залишила назовні його довгі вуха. 

— Він теж їде? — запитала Марта, хоча й сама знала відповідь. 

— Без нього вона нікуди не піде, — сказав я. 

Камелія почула нас і міцніше притиснула зайця до себе. 

— Пітер має бути зі мною. 

— Буде, сонечко. 

Я зателефонував Гарольду з телефонної будки неподалік. Пояснив, що в нас виникли проблеми й нам потрібно десь пожити кілька днів. Він не став розпитувати про подробиці. 

— Приїжджайте, — сказав він. — Я чекатиму. 

Я записав адресу на клаптику паперу. Коли повернувся, Марта вже стояла біля дверей із сумкою в руках. 

Перед виходом я ще раз перевірив замок, вікна й задні двері. Це нічого не змінювало, але залишати будинок незамкненим я не збирався. 

Ми вийшли на вулицю й попрямували до зупинки. 

Я кілька разів озирнувся, проте нікого не побачив. Це не означало, що за нами ніхто не стежив. Я просто не хотів знову плутати власні підозри з фактами. 

До потрібної зупинки ми дісталися надвечір. Дорога пролягала повз невеликі магазини, майстерні й ряди цегляних будинків. Коли ми вийшли, надворі вже сутеніло, а холодний вітер гнав уздовж тротуару вологе листя. 

Я звірив адресу з папірцем і повів родину вузькою вулицею. 

Будинок стояв наприкінці короткого провулка. Двоповерховий, із темними цегляними стінами, вузькими вікнами й невеликим садом перед входом. Біля хвіртки росли кущі, а на дверях темніла латунна ручка. 

Я зупинився перед хвірткою. 

Мені здавалося, що я знаю це місце. Не так, як знають адресу чи будинок, який колись бачили на фотографії. Радше так, ніби я вже бував тут і просто забув, коли саме. 

— Це він? — запитала Марта. 

— Так. 

— Ти давно тут не був? 

Я подивився на будинок. 

— Не пам’ятаю. 

Вона здивовано звела брови, але нічого не сказала. 

Я відчинив хвіртку й постукав у двері. 

Нам відчинив худорлявий чоловік із темним волоссям, що сивіло біля скронь. Він подивився на мене, потім на Марту й Камелію.