Розділ 18. Не повертайся

Лондон, 1972 рік · Єліан 

Аварія почалася з тріску, який я спершу прийняв за удар металу об бетон. 

За кілька секунд із верхньої частини проходу посипалася крихта, а одна з тимчасових опор помітно змістилася. Робітник біля стіни встиг відскочити. Виконроб закричав, щоб усі залишили інструменти й негайно виходили. 

Ніхто не став сперечатися. 

Ми рушили до виходу, намагаючись не штовхатися у вузькому проході. За спиною знову щось глухо вдарило, і цього разу навіть ті, хто спочатку не поспішав, побігли швидше. 

Біля безпечної ділянки нас зупинили для переклички. Виконроб дістав список, притиснув його до дошки й почав називати прізвища. Один за одним робітники відгукувалися. Дехто кашляв від пилу, інші обтрушували одяг. 

Коли назвали мене, я відповів і відійшов убік. 

Перекличка завершилася. Усі працівники були на місці. 

Але я пам’ятав чоловіка, якого бачив у проході перед евакуацією. 

Він стояв далі від основної групи, за поворотом, де мала починатися небезпечна ділянка. На ньому була темна робоча куртка. Я не роздивився обличчя, проте добре пам’ятав, що він не поспішав до виходу, навіть коли ми почули команду. 

Тоді я вирішив, що він знає, що робить, і просто перевіряє обладнання. 

Тепер я не міг пригадати, щоб бачив його серед тих, хто вийшов. 

— Треба ще раз перевірити список, — сказав я виконробу. 

Він підняв на мене втомлений погляд. 

— Ми щойно це зробили. 

— Я бачив там чоловіка. Він міг залишитися всередині. 

— Хто саме? 

— Не знаю. 

— Тоді звідки ти знаєш, що він узагалі працює на нашій ділянці? 

— Бо він був у робочому одязі. 

Виконроб відклав олівець. 

— Єліане, прохід нестабільний. Інженери ще не визначили, чи можна наближатися до місця пошкодження. Ніхто туди не повертається. 

— Але якщо він там… 

— Усі, хто є в списку, вийшли. Якщо ти бачив когось стороннього, скажеш про це після перевірки. Зараз я не збираюся ризикувати ще кількома людьми через припущення. 

Його слова звучали цілком розумно. Саме тому я не міг просто відмахнутися від них і водночас не міг заспокоїтися. 

Я повернувся до Боба. 

— Ти пам’ятаєш, хто йшов перед нами? 

— Двоє робітників із сусідньої ділянки. Потім ще хтось із ящиком інструментів. А що? 

— Там був чоловік. Я бачив його перед поворотом. 

— Ти впевнений, що він не вийшов раніше за нас? 

— Ні. 

— Тоді, можливо, вийшов. 

— Можливо, — погодився я. — Але я його не бачив. 

Боб подивився на мене уважніше. 

— Що ти збираєшся робити? 

Я глянув на вхід до тунелю. 

— Перевірю. 

— Ти чув виконроба. 

— Чув. 

— Єліане, не роби цього. 

Я не хотів сперечатися з ним. Боб був правий щодо небезпеки, але це нічого не змінювало. Якщо там справді залишилася людина, я не міг стояти осторонь лише тому, що її не було в списку. 

— Я тільки подивлюся, чи є хтось біля повороту. Якщо прохід пошкоджений сильніше, ніж здається, одразу повернуся. 

— Ти сам собі віриш? 

Я не відповів. Попередивши Боба, куди йду, я рушив назад. 

Перші кілька метрів пройшов швидко, потім сповільнився. Під ногами лежали уламки, у повітрі тримався пил. Я тримався ближче до стіни, перевіряючи, чи немає нових тріщин над головою. 

Незабаром побачив каску. 

Вона лежала біля стіни, трохи далі — робоча рукавиця. Я підняв каску й оглянув її зсередини. Жодного імені чи номера. Вона могла належати будь-кому з працівників. 

Я поклав її назад і покликав: 

— Є тут хтось? 

Мій голос відбився від стін і стих. 

Я пройшов іще кілька кроків. За поворотом відкривався вузький прохід, який за планом мав бути перекритий для робіт. Проте далі залишався простір, достатній, щоб пройти одній людині. 

Саме там стояв чоловік. 

Темна куртка, руки опущені вздовж тіла. Він не виглядав пораненим. Я не міг зрозуміти, як він опинився за перекриттям і чому досі не вийшов. 

— Ти що тут робиш? — крикнув я. — Негайно йди до виходу! 

Він повернув голову. 

— Не наближайся. 

Я зупинився, але лише на мить. 

— Тут небезпечно. Прохід можуть повністю закрити. Іди сюди. 

— Не підходь до мене, Єліане.