Розділ 17. Людина зі списку

Лондон, 1992 рік · Еллі 

Міллер вислухав мене, не перебиваючи. Я розповіла про календар, позначки числа 17, прізвище, яке повторювалося в документах Томаса Белла, і службову картку, знайдену на лобовому склі автомобіля. 

— Ти впевнена, що картка була в сумці? — запитав він. 

— Я поклала її у внутрішню кишеню перед виходом. Перед зустріччю перевіряла документи. Вона була на місці. 

— А під час візиту до місіс Грей? 

— Сумка була зі мною. Я залишала її на столі лише тоді, коли переглядала коробки, і весь час перебувала в кімнаті. 

Міллер потер підборіддя. 

— Це ще не означає, що хтось стежив за тобою. Картку могли загубити раніше. 

— Могли. Тому я й не називаю це доказом. 

Я передала йому копії календарних сторінок. Ми звірили прізвища з доступними списками працівників, які вдалося знайти в транспортних документах. Одне з них збігалося з ім'ям чоловіка, зазначеного в робочому реєстрі 1972 року. За записами, він брав участь у будівництві Fleet Line, але в різних документах його присутність на секції 17 описували по-різному. 

В одному списку він значився серед працівників, призначених на цю ділянку. В іншому його прізвище було відсутнє, а в сусідньому документі навпроти тієї самої дати стояла коротка позначка про відсутність. 

— Можливо, його перевели на іншу ділянку, — сказав Міллер. 

— Тоді має бути запис про переведення. 

— Якщо його зробили й зберегли. 

Я не заперечувала. Саме це й було проблемою: відсутність документа могла означати помилку, недбалість або навмисне вилучення. Поки що жоден варіант не мав достатнього підтвердження. 

Ми знайшли адресу чоловіка в старому телефонному довіднику. Вона виявилася за кілька миль від місця, де я була напередодні. У реєстраційних відомостях зазначалося, що він помер сім років тому. Його прізвище більше не з'являлося в актуальних списках, але вдалося встановити ім'я доньки та її адресу. 

Міллер запропонував спочатку надіслати офіційний запит. Я погодилася, однак вирішила також перевірити, чи можна домовитися про зустріч особисто. Якщо родина зберегла документи, чекати відповіді кілька тижнів було б недоцільно. 

Ми зателефонували за номером, указаним у довіднику. Жінка, яка відповіла, підтвердила, що була донькою колишнього працівника. Коли я пояснила, що розслідую обставини смерті Томаса Белла й перевіряю документи, пов'язані з будівництвом метро в 1972 році, вона надовго замовкла. 

— Батько не любив згадувати той час, — нарешті сказала вона. — Але якщо це справді стосується старих документів, я можу з вами зустрітися. 

Ми домовилися про зустріч наступного дня. 

Будинок стояв на тихій вулиці, неподалік від автобусної зупинки. Двері мені відчинила жінка років п'ятдесяти. Вона представилася Сьюзен і провела мене до вітальні. 

На камінній полиці стояли фотографії в простих дерев'яних рамках. На одній її батько був молодшим, із густим темним волоссям і серйозним поглядом. Поруч лежали кілька старих конвертів, які Сьюзен, очевидно, приготувала заздалегідь. 

— Я знайшла їх у шафі після вашого дзвінка, — сказала вона. — Не знаю, чи буде там щось корисне. 

Я пояснила, що не хочу підказувати їй відповіді або змушувати пригадувати те, чого вона не пам'ятає. Мене цікавили конкретні факти: робота батька, його колеги, незвичні випадки, про які він міг розповідати. 

— Він працював на будівництві метро кілька років, — почала Сьюзен. — Я була маленькою, коли він почав, але пам'ятаю, як він повертався додому в брудному одязі. Мати сварилася, якщо він залишав черевики біля кухні. 

— Він розповідав про секцію 17? 

Сьюзен похитала головою. 

— Ніколи не називав її так. Але після одного випадку перестав користуватися метро, якщо міг обійтися автобусом. Навіть коли це займало значно більше часу. 

— Ви знаєте, що сталося? 

— Ні. Я питала. Він відповідав, що на роботі була небезпечна ситуація й він не хоче про це говорити. Одного разу я пожартувала, що він боїться тунелів. Він розсердився так, як я ніколи раніше не бачила. Сказав, що це не страх і що я не розумію, про що говорю. 

Вона провела пальцем по краю конверта. 

— Після того я більше не питала. 

— Чи були в нього проблеми зі здоров'ям після тієї роботи? Травми, тривалі лікарняні? 

— Наскільки я знаю, ні. Він іноді скаржився на спину, але це не дивно для людини, яка все життя працювала фізично. 

Я записала її слова. Не хотіла перетворювати звичайні подробиці на докази лише тому, що вони пасували до моєї версії. 

Сьюзен підвелася й принесла з іншої кімнати невелику коробку. Усередині лежали листівки, кілька службових посвідчень, складені аркуші й фотографії. Більшість знімків були сімейними. На кількох батько стояв поряд із колегами в робочому одязі. 

Один знімок привернув мою увагу.