Лондон, 1972 рік · Єліан
Записку я носив у гаманці третій день.
За цей час я перечитав її стільки разів, що вже знав напам'ять кожен вигин літер. «Не дозволяй йому побачити Камелію». Жодного підпису, жодного пояснення. Я показував її собі, ховав назад і знову діставав, ніби між рядками могло з'явитися щось нове.
Після роботи я кілька разів перевіряв, чи за мною ніхто не йде. Один раз навіть змінив маршрут додому, звернувши на сусідню вулицю, але нічого підозрілого не помітив. Звичайні перехожі, автобуси, мокрі тротуари й люди, які поспішали у своїх справах.Я міг звернутися до поліції, але що сказав би? Хтось залишив мені записку. Хтось, кого я не зміг упізнати, запитував про мою дружину. Усе це звучало серйозно лише доти, доки я не намагався пояснити ситуацію іншій людині.
Тому я вирішив почекати.
Того вечора вдома пахло картоплею та смаженою цибулею. Марта стояла біля плити, а Камелія сиділа за столом і розкладала перед собою дерев'яні кубики. Пітер лежав поруч, притиснутий до її боку.
— Ти сьогодні раніше, — сказала Марта, не обертаючись.
— Роботу закінчили вчасно.
Це було не зовсім правдою. Ми затрималися через перевірку обладнання, але я попросився піти відразу після завершення своєї частини. Мені хотілося повернутися додому раніше й переконатися, що тут усе гаразд.
— Тату, дивись! — Камелія підняла споруду з кубиків. — Це будинок Пітера.
— Гарний будинок.
— Тут його кімната. А тут моя. Але він не хоче спати сам.
— То нехай спить у твоїй кімнаті.
Камелія похитала головою.
— Він хоче, щоб двері були відчинені.
Я подивився на неї уважніше.
— Чому?
— Бо тоді він бачить, хто приходить.
Марта вимкнула плиту й озирнулася.
— Ми граємося в будиночок, — пояснила вона. — Учора вона вигадала, що Пітер охороняє всі кімнати.
Камелія насупилася.
— Він не вигадує.
— Звісно, люба, — сказала Марта й поставила на стіл тарілку. — А тепер прибери кубики, бо ми будемо вечеряти.
Я нічого не відповів. Діти вигадують різні історії, і я не збирався шукати прихованого змісту в кожному слові доньки. Та згадка про того, хто приходить, чомусь зачепила мене.
Під час вечері Марта розповідала про сусідку, яка знову посварилася з чоловіком через паркан. Камелія перебивала її, розповідаючи, як Пітер сьогодні «допомагав» будувати будинок, і двічі просила ще картоплі. Я намагався брати участь у розмові, але думками повертався до тунелю.
Мені не хотілося перетворювати дім на місце, де всі ходитимуть навшпиньки через мої підозри. Марта й так останнім часом мала достатньо причин хвилюватися через мою роботу та поганий настрій.
Коли Камелія закінчила вечеряти, вона взяла Пітера й потягнула мене за руку.
— Ходімо. Треба йому показати.
— Що показати?
— Куди не можна заходити.
Марта втомлено всміхнулася.
— Сьогодні в неї нові правила для іграшок.
Я пішов за донькою до дитячої кімнати. На підлозі лежала ковдра, біля стіни стояло ліжко, а на підвіконні виднілися кілька дерев'яних фігурок. Камелія посадила Пітера на подушку й поставила перед ним два кубики.
— Ось тут можна, — сказала вона, показавши на куток біля шафи. — А сюди не можна.
Вона вказала на відчинені двері.
— Чому?
— Бо він прийде.
— Хто?
Камелія подивилася на мене так, ніби я поставив найдурніше запитання у світі.
— Чоловік.
Я відчув, як усередині щось напружилося.
— Який чоловік, Камеліє?
— Той, що стоїть там.
Вона показала на коридор.
Я обернувся. За дверима був порожній коридор, освітлений лампою. Звідти було видно частину сходів і двері до вітальні. Нікого.
— Ти його бачила?
— Він дивиться.
— Звідки?
Донька знизала плечима й узяла Пітера на руки.
— Звідти.
Я присів перед нею.
— Послухай, люба. Якщо хтось чужий приходить до будинку, ти маєш одразу покликати мене або маму. Розумієш?
— Він не приходить.
— Ти щойно сказала, що він стоїть у коридорі.
— Ні, тату. Він там.
Вона знову показала на двері, але тепер її погляд був спрямований трохи вище мого плеча.
Я різко обернувся.
Коридор залишався порожнім.
Відредаговано: 18.10.2026