Розділ 15. Після нападу

Лондон, 1992 рік · Еллі 

Наступного ранку я прийшла до відділку раніше, ніж зазвичай. Після нападу в архіві мені не хотілося витрачати час на припущення. Хтось намагався забрати документи секції 17, і я мала з'ясувати, чому саме вони були настільки важливими. 

Міллер уже сидів за столом, переглядаючи папери. Побачивши мене, він відсунув чашку з кавою. 

— Як плече? 

— Болить, коли рухаю рукою. Нічого серйозного. 

— Поліція архіву передала опис нападника? 

— Вони опитали працівників і відвідувачів. Ніхто не зміг його впізнати. Камер там немає. 

Міллер скривився. 

— Звісно. Було б надто просто. 

Я поклала на стіл свої записи. 

— Я хочу перевірити, хто мав доступ до матеріалів секції 17. Не лише будівельники. Люди, які оформлювали звіти, переносили документи, погоджували зміни. 

— Ти припускаєш, що хтось із них причетний до нападу? 

— Я припускаю, що хтось дуже не хоче, аби я з'ясувала, чому два звіти суперечать один одному. 

— Це не відповідь. 

— Іншої поки немає. 

Міллер подивився на мої записи, але сперечатися не став. Він порадив мені передати інформацію про напад керівництву архіву й не намагатися самотужки влаштовувати допити людям, які могли бути свідками або підозрюваними. Я погодилася. Мені не потрібні були нові проблеми через те, що я поспішала. 

Спочатку я повернулася до матеріалів Томаса Белла. Його смерть усе ще не давала мені спокою. Чоловік, якого знайшли непритомним біля Бейкер-стріт, мав при собі записку з моїм номером і дивним проханням не вірити документам. До того ж він носив металевий жетон із числом 17. 

Я перевірила його адресу, відомості про роботу та доступні записи про попередні місця проживання. Прямих доказів, що Белл працював на будівництві метро, не було. Його ім'я не фігурувало в документах бригад, які я вже переглядала. Проте серед старих матеріалів про транспортні роботи траплялися згадки про людей, що відповідали за облік, технічні звіти й передавання документації між установами. 

Це був можливий напрямок пошуку, а не встановлений факт. 

Я почала з листів і службових записок, які збереглися разом із матеріалами Белла. Частина документів була звичайною кореспонденцією: запити, відповіді, повідомлення про зустрічі. На деяких аркушах стояли штампи, на інших — короткі рукописні примітки. Більшість не мала очевидного стосунку до секції 17. 

Але в одному зі старих адресних записів я знайшла прізвище, яке повторювалося в паперах кілька разів. Поруч було вказано адресу в південній частині Лондона й номер телефону, закреслений синім чорнилом. 

Я переписала дані до блокнота й перевірила адресу за телефонним довідником. Будинок існував, але номер телефону вже не належав зазначеній особі. Я зателефонувала за новим номером, який вдалося знайти в довіднику, і почула, що абонент переїхав кілька років тому. Нової адреси мені не повідомили. 

Це не було несподіванкою. Минуло двадцять років від подій, які я намагалася відновити. Люди змінювали роботу, переїжджали, помирали. Документи губилися або опинялися не там, де мали бути. Саме тому я не могла дозволити собі відкинути зачіпку лише через те, що вона не давала негайного результату. 

Я вирішила перевірити старі календарі й робочі записи, які могли зберігатися за цією адресою або бути передані до архіву. Після кількох дзвінків мені вдалося встановити, що частина особистих речей колишнього працівника залишилася в будинку, де він мешкав до переїзду. Нинішні власники погодилися дозволити мені оглянути коробки, якщо я поясню, які саме документи шукаю. 

Я не називала це офіційним обшуком. У мене не було підстав вимагати доступу до чужих речей. Я пояснила, що розслідую смерть Томаса Белла й перевіряю старі записи, пов'язані з будівництвом Fleet Line. Цього вистачило, щоб домовитися про зустріч. 

Будинок стояв на тихій вулиці, де цегляні фасади майже не відрізнялися один від одного. Мене зустріла жінка середнього віку, яка представилася місіс Грей. Вона не приховувала настороженості, але й не виглядала здивованою моїм візитом. 

— Батько працював на транспортному будівництві, — сказала вона, проводячи мене до невеликої кімнати. — Після виходу на пенсію він зберігав усе підряд. Квитанції, листи, старі календарі. Мати постійно просила його викинути мотлох, але він не дозволяв. 

— Він працював саме на Fleet Line? 

— Так. Принаймні частину часу. Я була ще дитиною, тому подробиць не знаю. 

У кімнаті стояли дві картонні коробки, кілька старих валіз і шафа з поламаною ручкою. Місіс Грей попередила, що нічого не впорядковувала після смерті батька. Я попросила дозволу переглянути папери й почала з коробки, на якій олівцем було написано «Робота». 

Там лежали старі рахунки, листи від колег, інструкції з техніки безпеки й кілька записників. Частина аркушів була скріплена іржавими скріпками. Я розкладала документи невеликими групами, записуючи назви й дати, щоб не переплутати їх. 

Приблизно за годину знайшовся календар за 1972 рік. Його обкладинка була пом'ята, а кілька сторінок відривалися від корінця. На перший погляд, це був звичайний робочий календар: дати, короткі нотатки, позначки про зміни та зустрічі.