Розділ 14. Відсутній

Лондон, 1972 рік · Єліан 

Я повернувся до секції 17 наступного ранку з відчуттям, що вчорашня перевірка нічого не завершила. Ми знайшли невідповідність у кресленні, оглянули з'єднання, зупинили роботи на окремій ділянці. Усе це мало цілком зрозуміле пояснення. Принаймні так я собі казав.Біля входу до тунелю вже зібралися робітники. Хтось допивав чай із металевої кружки, хтось перевіряв інструменти, а двоє сперечалися через ящик із кріпленнями, який знову поставили не там, де домовлялися. 

Боб побачив мене й кивнув. 

— Виспався? 

— Достатньо. 

— Тоді, може, сьогодні не сперечатимешся з кожним, хто скаже тобі перевірити щось двічі? 

— Якщо кожен перестане говорити так, ніби я нічого не тямлю, буде простіше. 

— О, отже, не виспався. 

Я штовхнув його плечем, і він засміявся. Усе було як завжди. Саме цього мені й хотілося: звичайного робочого дня, після якого можна повернутися додому, повечеряти з Мартою й почути, як Камелія розповідає чергову історію про Пітера. 

Перед початком зміни бригадир роздав завдання. Мені доручили оглянути частину проходу, де напередодні виявили розбіжність у кресленні. Поки ми з Бобом перевіряли позначки, я знову звернув увагу на список робітників, прикріплений до планшета бригадира. 

Я переглянув його двічі. 

Усі прізвища були знайомі. Дехто працював зі мною не перший рік, інших я бачив лише кілька тижнів. Проте в голові вперто трималося відчуття, що вчора на цій ділянці був ще хтось. 

Не просто людина, яку я міг не помітити. Я пам'ятав, як вона стояла неподалік від тимчасової опори, коли ми обговорювали результати перевірки. Пам'ятав темну куртку, забруднені рукави й те, як чоловік дивився на креслення через плече бригадира. 

Я не міг пригадати його обличчя. 

— Бобе, скільки нас учора було на ділянці? 

Він відірвався від роботи. 

— У якому сенсі? 

— Під час перевірки. До того, як нас відправили на іншу частину проходу. 

Боб задумався. 

— Я, ти, бригадир, двоє з монтажників. Ще хлопці біля кабелю. А що? 

— Мені здається, там був іще один чоловік. 

— Може, хтось із сусідньої бригади заходив. 

— Може. Ти його пам'ятаєш? 

Боб потер перенісся, намагаючись пригадати. 

— Я пам'ятаю, що хтось питав про кріплення. Але хто саме — не скажу. Тут постійно хтось проходить. 

Це було логічно. На будівництві рідко можна було точно сказати, хто перебував поруч у конкретну хвилину. Люди переходили між ділянками, передавали інструменти, приносили матеріали. Я не став би робити висновки на основі власної пам'яті, особливо після кількох днів поганого сну. 

Та все одно я підійшов до бригадира. 

— Мені потрібен учорашній список присутніх на секції 17. 

Він не відразу відірвався від паперів. 

— Навіщо? 

— Хочу звірити його з розподілом робіт. 

— Ми вже перевіряли розподіл. 

— Тоді це займе хвилину. 

Він зітхнув, перегорнув кілька аркушів і простягнув мені список. 

Я звірив прізвища з тими, що пам'ятав, а потім попросив показати записи сусідньої бригади. Результат був той самий: нікого, кого я не знав, у документах не значилося. Жодного тимчасового працівника, жодного додаткового прізвища, жодної примітки про стороннього спеціаліста. 

— Ось усі, хто працював тут учора, — сказав бригадир. — Якщо когось не вистачає, значить, ти переплутав ділянки. 

— Я пам'ятаю, де стояв. 

— Єліане, ти зараз шукаєш помилку там, де її може не бути. У нас вистачає реальних проблем без того, щоб вигадувати нові. 

Я повернув йому список. 

— Я нічого не вигадую. Я питаю. 

— То й працюй. Якщо згадаєш конкретне прізвище, поговоримо. 

Він пішов до інших робітників, залишивши мене біля планшета. 

Я ще раз подивився на список. Можливо, бригадир мав рацію. Я міг побачити людину з іншої ділянки, а згодом приписати її до нашої. Пам'ять не була фотографією, хоч іноді я поводився так, ніби могла нею бути. 

Я сховав думки подалі й повернувся до роботи. 

До обіду ми завершили огляд. З'єднання потребувало додаткового кріплення, але серйозних пошкоджень не було. Бригадир дозволив продовжити роботи на безпечній частині секції, а проблемну ділянку залишив для окремої перевірки. 

Я вже збирав інструменти, коли почув за спиною: 

— Єліане Ріде. 

Я обернувся. 

Чоловік стояв за кілька метрів від мене, біля проходу до сусідньої ділянки. На ньому була темна робоча куртка, застебнута до самого коміра. Руки він тримав у кишенях. Я не впізнав його відразу, але щось у поставі здалося знайомим.