Розділ 11.Хтось був тут.

Лондон, 1992 рік · Еллі 

Я зрозуміла, що в будинку хтось був, ще до того, як зачинила за собою двері.На підлозі біля сходів лежав уламок штукатурки. Невеликий, білий, із гострим краєм. Я помітила його відразу, бо напередодні прибирала тут і пам’ятала, що підлога була чистою. 

Я зачинила двері й залишилася на місці. 

У будинку нічого не змінилося настільки, щоб можна було одразу вказати на чужу присутність. Пальто висіло на вішаку. На столику лежала пошта. У вітальні стояли меблі, які я ще не встигла як слід розставити. Усе було на своїх місцях. 

Я поклала сумку на підлогу й перевірила замок із внутрішнього боку. Він працював нормально. На дверях не було помітних слідів зламу.Можливо, шматок штукатурки відпав зі стіни. Будинок старий, і таке траплялося. 

Я пройшла до кухні, поставила чайник і спробувала пригадати, чи не залишала вікно відчиненим. Не пригадала. Перевірила його: засув був закритий. 

Тоді я пішла до вітальні.Шухляда комода була висунута. 

Я зупинилася біля дверей. Напередодні я сама поклала туди фотографію родини та загорнутий у папір фрагмент іншого знімка. Пам’ятала це добре, бо перед сном ще раз переглядала свої записи. 

Тепер папір лежав на підлозі біля комода. 

Я не торкнулася його. Спочатку оглянула кімнату. На меблях не було слідів поспішного обшуку, дверцята шаф залишалися зачиненими, а речі на столі ніхто не перекидав. Зникнення грошей я теж не могла перевірити напевно: я ще не мала звички тримати їх в одному місці. 

Але фотографія лежала посеред столу.Її поклали зображенням донизу. 

Я підійшла до вікна й відсунула край штори. На вулиці стояла жінка з сумкою, неподалік хлопчик штовхав ногою м’яч. Ніхто не дивився в мій бік. 

Я повернулася до столу й підняла фотографію за краї. 

На звороті все ще було написано те саме: «1972». 

Я перевірила сам знімок. Чоловік, жінка й маленька дівчинка. Жодних нових позначок, жодних подряпин. Потім підняла папір, у який загортала фрагмент. 

Він був порожній. 

Я перевірила шухляду, заглянула під комод і навіть пересунула стілець, хоча чудово розуміла, що невеликий шматок фотографії навряд чи міг самостійно опинитися під ним. 

Фрагмента не було. 

Я випросталася й подивилася на двері. 

Тепер уламок штукатурки біля сходів уже не здавався випадковістю. 

Я не стала одразу телефонувати до поліції. Спершу перевірила решту будинку, кімнату за кімнатою. Ніхто не міг залишитися всередині непоміченим, якщо я не пропустила якогось очевидного місця. Вікна були зачинені. Задні двері теж. На першому поверсі нічого не зникло, принаймні з того, що я могла перевірити. 

На горище я піднялася останньою. 

Коробки стояли так, як я їх залишила. Старі газети й дитячі книжки ніхто не розкидав. Я оглянула дерев’яну шафку, перевірила шухляду, з якої раніше дістала ланцюжок і ґудзики. 

Там нічого не змінилося. 

Це було дивно. Якщо хтось прийшов по фрагмент фотографії, чому він не забрав інші речі, які могли б мати таку саму цінність? І звідки взагалі знав, що цей фрагмент у мене? 

Я спустилася вниз і набрала номер власника будинку. 

— Добрий вечір, — відповів він. 

— Це Еллі. Ви сьогодні були в будинку? 

— Ні. А що сталося? 

— Хтось заходив до мене. Шухляда відчинена, фотографію витягли, а фрагмент знімка зник. 

Він не відповів одразу. 

— Ви впевнені, що не залишили шухляду відчиненою? 

— Упевнена. 

— Можливо, ви самі переклали речі й забули. 

— Я пам’ятаю, куди їх поклала. 

Мій голос прозвучав різкіше, ніж я хотіла. Я зробила паузу. 

— Послухайте, я не звинувачую вас. Мені потрібно знати, чи має хтось іще ключі від будинку. 

— У мене є запасний комплект. 

— Хто ще має доступ? 

— Ніхто, наскільки мені відомо. 

— А попередні власники? Чи могли в них залишитися ключі? 

— Будинок змінював власників. Я не можу гарантувати, що старих ключів ніде не залишилося. 

Це була перша відповідь за весь час наших розмов, яка справді мене насторожила. 

— Ви казали, що перевірите документи про попередніх мешканців. 

— Так. Я ще не встиг. 

— Коли зможете? 

— Наприкінці тижня, як і домовлялися. 

Я стиснула слухавку. 

— У будинку побували без мого дозволу. Зникла річ, яка могла стосуватися колишніх мешканців. Я думаю, що це варто перевірити раніше. 

— Я розумію, — сказав він. — Але я не знаю, хто це зробив.