Розділ 10.Повторна перевірка

Лондон, 1972 рік · Єліан 

Наступного ранку я прокинувся раніше за будильник. 

Марта ще спала, лежачи обличчям до стіни. На тумбочці стояла склянка води, а біля ліжка валялися мої штани, які я вчора так і не повісив на стілець. Я підняв їх, дістав із кишені пачку сигарет і перевірив, чи залишилися сірники. 

У сусідній кімнаті щось тихо стукнуло. 

Я завмер, прислухався, а потім почув сонне бурмотіння Камелії. Вона часто розмовляла сама із собою, щойно прокидалася. Іноді це були цілі історії, у яких її іграшки ходили до магазину, сварилися через сніданок або не хотіли вкладатися спати. 

Я вже збирався йти на кухню, коли двері дитячої прочинилися. 

— Тату? 

Камелія стояла на порозі в нічній сорочці, тримаючи Пітера за одне вухо. Волосся стирчало в різні боки. 

— Що сталося, мала? 

— Він упав. 

Я подивився на іграшкового кролика. 

— З ліжка? 

— Ні. На підлогу. 

— То підніми його. 

Вона насупилася, наче я запропонував щось зовсім нерозумне. 

— Я вже підняла. 

— Тоді в чому проблема? 

Камелія підійшла ближче й простягнула мені Пітера. 

— Ти можеш перевірити, чи він не зламався? 

Я взяв іграшку. Зношене тканинне тіло, м’які лапи, трохи розпущений шов біля живота. Нічого нового. 

— Цілий, — сказав я. — Хіба що вухо скоро відірветься. Попроси маму, щоб зашила. 

— А ти не можеш? 

Я глянув на годинник. 

— Я мушу йти на роботу. 

— Ти завжди мусиш. 

Вона сказала це без образи, просто констатувала факт. Потім забрала Пітера й пішла назад до своєї кімнати.Я залишився стояти в коридорі.За спиною відчинилися двері спальні. Марта вийшла, накинувши на плечі халат. 

— Вона чекала, що ти сьогодні поснідаєш із нею. 

— Я не знав. 

— Вона вчора хотіла тобі сказати. Але ти майже не слухав. 

Я потер обличчя долонями. Хотілося відповісти, що в мене робота, що я не можу щоранку влаштовувати сімейні збори, що на будівництві ніхто не чекатиме, поки я вислухаю всі історії про іграшкового кролика. 

Я вже відкрив рот, але зупинився. 

— Я повернуся раніше, якщо вийде, — сказав я. 

Марта подивилася на мене уважно, не поспішаючи відповідати. 

— Добре. 

Вона не посміхнулася й не сказала, що все гаразд. І, мабуть, правильно зробила. 

Я поснідав сам, випив міцного чаю й вийшов із дому. 

На будівельному майданчику вже працювали. Вантажівка з матеріалами стояла біля огорожі, двоє робітників розвантажували ящики, а біля входу сперечалися про графік постачання. Я привітався з ними й попрямував до роздягальні. 

Боб сидів на лаві та перевзувався. 

— Доброго ранку, — сказав він. 

— І тобі. 

Він зав’язав шнурок, випростався й подивився на мене. 

— Як удома? 

— Нормально. 

— Це добре. 

На цьому він замовк. Раніше Боб обов’язково пожартував би про мій вигляд або запитав, чи не збираюся я сьогодні посваритися ще з кимось. Тепер він просто взяв куртку й вийшов. 

Я пішов за ним. 

Мені не подобалося, що він тримався осторонь. Ще менше подобалося, що я розумів причину. 

Учора Боб попередив мене про проблему з конструкцією. Я відмахнувся. Потім припустився помилки з інструкціями й не сказав виконробу, що Боб звертав на це увагу ще до початку перевірки. Ніхто не постраждав, але через мою самовпевненість довелося зупиняти роботу й перевіряти ділянку повторно. 

Я міг і далі переконувати себе, що це дрібниця. Проте Боб працював зі мною не перший рік і знав, коли я справді не помічаю проблеми, а коли просто не хочу визнавати, що хтось має рацію. 

У тунелі виконроб уже чекав біля робочої ділянки. Поруч лежали креслення, рулетка й кілька інструментів. 

— Ріде, добре, що прийшли, — сказав він. — Сьогодні перевіряємо кріплення й розміри на тій секції. До завершення огляду нічого не переносимо й не встановлюємо. 

— Зрозумів. 

— І цього разу, якщо щось незрозуміло, перепитуєте. Навіть якщо здається, що відповідь очевидна. 

Я стримав бажання відповісти різко. 

— Зрозумів, — повторив я. 

Він передав мені креслення й звернувся до Боба: 

— Ви працюєте разом. Спочатку перевірите те, що позначено на схемі, потім покличете мене. 

Ми взяли інструменти й почали огляд.