Розділ 7. Горище

Лондон, 1992 рік · Еллі 

Я прокинулася раніше, ніж збиралася. За вікном було похмуро, а кімната здавалася холоднішою, ніж напередодні. Кілька секунд я лежала нерухомо, намагаючись згадати, що саме мене розбудило, але в будинку стояла звичайна ранкова тиша. 

Потім я згадала про горище. 

Напередодні я лише зазирнула всередину й вирішила, що розберуся з речами пізніше. Тепер ця думка не давала мені спокою. Артур розповів про сім’ю, яка колись жила в будинку, а на звороті знайденої фотографії стояв рік — 1972. Збіг? Цілком можливо. Але я не любила залишати такі речі без перевірки.Я встала, одягнулася й спустилася на кухню. Поки заварювала чай, переглянула в голові все, що знала. Чоловік, жінка, маленька дівчинка. Колишні мешканці будинку. Зникли за обставин, яких сусід не міг пригадати напевно. Жодних імен, жодних точних дат, жодних доказів того, що фотографія стосувалася саме їх. 

Для початку цього було достатньо, щоб перевірити горище. Для висновків — ні. 

Після сніданку я взяла ліхтарик і піднялася нагору.Двері відчинилися зі скрипом. Цього разу я не зупинилася на порозі, а відразу зайшла всередину. Горище виявилося просторішим, ніж здавалося вчора. Похилі балки підтримували дах, уздовж стін стояли коробки, старі стільці й кілька предметів меблів, накритих тканиною. На підлозі лежав товстий шар пилу, а біля маленького віконця виднілася павутина.Я зачинила за собою двері, щоб не випускати тепло з коридору, і почала оглядати речі. 

Перші дві коробки містили старі журнали, обривки шпалер і якісь побутові дрібниці. У третій лежали дитячі книжки. Деякі сторінки були розмальовані олівцями, на кількох обкладинках залишилися круглі плями від води. Я перегорнула одну книжку, але жодного імені не знайшла.Під нею лежав дерев’яний кубик.Я підняла його й оглянула з усіх боків. Звичайний, потертий, із подряпаним кутом. Мабуть, його випадково поклали в коробку разом з іншими речами. Я відклала кубик убік і продовжила пошуки.За кілька хвилин я натрапила на стос газет, перев’язаних мотузкою. Верхня була настільки стара, що папір майже розсипався на згинах. Я не стала її розгортати, щоб не пошкодити, але на краю сторінки змогла розібрати дату: 1972 рік. Я поклала газети на підлогу й обережно розв’язала мотузку. Під ними виявилися ще кілька старих паперів, рекламні листівки та конверти. Більшість були порожніми або не мали жодного стосунку до мешканців будинку. Проте один конверт привернув мою увагу. 

На ньому не було марки. Лише кілька слів, написаних від руки, але чорнило зблякло настільки, що я не змогла прочитати адресу. Я піднесла конверт ближче до світла, нахилила його вбік, та це не допомогло.Усередині виявився складений аркуш паперу.Я розгорнула його.Це був короткий список. Кілька побутових покупок, записаних нерівним почерком: хліб, молоко, мило. Нижче стояла цифра, схожа на дату, але останні числа розмазалися. Жодного імені. 

Я зітхнула й поклала аркуш назад. 

— Чудово, — пробурмотіла я. — Саме те, що потрібно для розслідування. 

Мій голос прозвучав надто голосно в невеликому просторі. Я прислухалася, але почула лише слабкий шум вулиці крізь дах.Оглянувши ще кілька коробок, я вирішила перейти до меблів. Під тканиною біля дальньої стіни стояла невисока дерев’яна шафа. Тканина пристала до поверхні, і коли я потягнула її, з неї здійнялася хмара пилу. Я відступила, прикривши рот рукою, й зачекала, поки повітря трохи очиститься. 

Шафа була стара, з двома дверцятами й трьома шухлядами. Верхня застрягла. Я спробувала відкрити її обережно, але дерево не піддавалося. Довелося потягнути сильніше. Усередині щось дзенькнуло, ніби невеликий металевий предмет ударився об стінку. 

Я завмерла на мить, а тоді повністю витягнула шухляду.У ній лежали клапті тканини, старий ремінець і невелика бляшана коробочка. Я взяла її в руки. Кришка була пом’ята, а на дні проступали сліди іржі. Коробочка легко відкрилася.Усередині лежали ґудзики, дві шпильки й тонкий ланцюжок без кулона. Нічого, що могло б пояснити історію колишніх мешканців.Я вже збиралася закрити коробочку, коли помітила під нею невеликий клаптик фотографічного паперу.Він був складений удвоє. Я обережно розгорнула його, намагаючись не торкатися зображення пальцями. 

Це була частина фотографії. 

На ній виднілася лише невелика ділянка кімнати: край вікна, темна штора й частина дерев’яного столу. На самому краю кадру було щось схоже на дитячу руку. Зображення було обрізане нерівно, а один кут узагалі відсутній.Я перевернула клаптик. На звороті нічого не було.Можливо, це був просто обрізок старого знімка, який хтось викинув, а потім забув у шухляді. Я не мала підстав вигадувати інше пояснення. Та після знайденої в комоді фотографії мені вже не хотілося відкидати жодної деталі, не розібравшись у ній. 

Я дістала з кишені блокнот і записала, що знайшла. Окремо зазначила дату на газеті, опис конверта й те, що клаптик фотографії лежав у бляшаній коробочці. Після цього загорнула його в чистий аркуш паперу та поклала в кишеню. 

Я не збиралася забирати всі старі речі. Для початку варто було з’ясувати, хто взагалі мав право залишити їх тут і чи знав власник будинку про їхнє існування.Я продовжила огляд ще приблизно пів години. Більше нічого цікавого не знайшла. Лише старі книжки, зламану рамку, кілька порожніх коробок і предмети, які давно втратили будь-яку цінність.Коли я нарешті спустилася вниз, на сходах залишилися сліди пилу від моїх черевиків. Я зняла взуття, щоб не розносити бруд по будинку, і пройшла до вітальні.