Розділ 6. Після зміни

Лондон, 1972 рік · Єліан 

Додому я повернувся, коли на вулиці вже почало сутеніти. Після цілого дня під землею вечірнє повітря здавалося майже теплим, хоча вітер тягнув уздовж дороги холодом і вогкістю. Я йшов повільно, відчуваючи втому в плечах. Робоча куртка пахла пилом, мастилом і вологим бетоном. Хотілося тільки помитися, поїсти й хоча б кілька годин не чути ні гуркоту механізмів, ні чужих голосів.Біля нашого будинку я помітив, що у вікні кухні горить світло. Крізь скло виднілася Марта. Вона стояла біля столу й щось різала, час від часу поглядаючи на годинник. Я усміхнувся сам до себе. Вона завжди казала, що не збирається чекати на мене з вечерею, якщо я не попереджу, коли повернуся. А потім усе одно залишала їжу на плиті. 

Я відчинив двері й почув тупіт маленьких ніг. 

— Тату! 

Камелія вибігла з вітальні, стискаючи під пахвою свого зайця. Її світле волосся розкуйовдилося, а на одному коліні сукні темніла пляма. 

— Ого, — сказав я, підхоплюючи її на руки. — Що це ти наробила? 

— Нічого. 

— Зрозуміло. Значить, щось серйозне. 

Вона засміялася й притулилася до мого плеча. Зайцеві Пітерові дісталося місце між нами, і його довгі вуха звисали мені за спину. 

— Ти сьогодні рано, — сказала Марта з кухні. 

— Ти жартуєш? Я ледве доповз. 

— Тоді постав дитину на підлогу, поки не впав разом із нею. 

— Я не падаю. 

— Звичайно. Ти в нас незламний. 

У її голосі не було справжньої насмішки, і я знав, що вона усміхається. Я поставив Камелію на підлогу, зняв куртку й повісив її біля дверей. Донька потягнула мене за руку до вітальні, щоб показати свою споруду з дерев’яних кубиків. Вона називала її замком, хоча більше вона скидалася на криву стіну з вежею, яка ось-ось мала впасти. 

— Це тут король живе, — пояснила Камелія, вказуючи на маленьку фігурку. 

— А де королева? 

Донька замислилася. 

— Пішла в магазин. 

Я глянув на Марту, яка саме проходила повз двері з кухонним рушником у руках. 

— Чуєш? Навіть у казках від тебе не сховаєшся. 

— Ще одне слово, і королева забере замок собі, — відповіла вона. 

Ми повечеряли за кухонним столом. Марта розповідала, що вдень заходила сусідка й знову скаржилася на шум із сусіднього будинку. Камелія перебивала її, розповідаючи про малюнок, який зробила вранці, а я намагався їсти й одночасно відповідати на запитання, чому потяги їздять під землею. 

— Бо там є тунелі, — пояснив я. 

— А хто їх зробив? 

— Люди. 

— А хто зробив людей? 

Я зупинив виделку на півдорозі до рота. 

Марта тихо засміялася. 

— Ну, давай, тату. Ти ж у нас знаєш усе. 

— Не все, — сказав я. — Іноді краще просто вечеряти. 

Камелія сприйняла це як запрошення поставити ще десять запитань. 

Після вечері Марта почала прибирати зі столу, а я забрав доньку до вітальні. Ми читали її улюблену книжку про тварин. Камелія раз у раз поверталася до сторінки із зайцем і прикладала до малюнка свого Пітера, ніби хотіла перевірити, чи схожі вони. 

— У книжці він не такий, — заявила вона нарешті. 

— А який? 

— У нього вуха коротші. 

— Може, твій просто краще чує. 

Камелія серйозно подивилася на мене, потім нахилилася до іграшки й прошепотіла їй щось на вухо. Я не став питати, що саме. У чотири роки діти мали повне право на власні таємниці, особливо якщо ці таємниці стосувалися плюшевих зайців. 

Коли Марта покликала її митися й готуватися до сну, Камелія міцно притиснула Пітера до грудей. 

— Він теж спатиме зі мною, — повідомила вона. 

— Сподіваюся, ти не збираєшся віддавати йому половину ліжка, — сказав я. 

— Він маленький. 

— Тоді домовилися. 

Марта повела її нагору, а я залишився у вітальні. У будинку стало тихіше. З кухні долинало дзенькання посуду, за вікном проїхала машина. Я розвалився на дивані й заплющив очі, але майже відразу почув, як Марта спускається сходами. 

— Вона сьогодні довго не засне, — сказала дружина, заходячи до кімнати. — Надто збуджена. 

— Це через замок. У нього великі плани. 

Марта сіла поруч. 

— Як робота? 

Я розплющив очі. 

— Нормально. 

— Єліане. 

— Що? 

— Я знаю, що ти відповідаєш «нормально», коли не хочеш розповідати. 

Я потер долонею обличчя. Не тому, що збирався щось приховувати, а тому, що сам не вважав сьогоднішню зміну вартою розмови. Трос під час підйому смикнувся, вантаж трохи опустився, ми все перевірили й продовжили роботу. Неприємний момент, але на будівництві траплялося всяке.