Розділ 5. Співбесіда

Лондон, 1992 рік · Еллі  

— Еллі? Можете заходити. 

Я підвелася зі стільця, поправила жакет і взяла папку з документами. Чоловік, який покликав мене, притримав двері й жестом запросив усередину. 

Кабінет був невеликий. Біля стіни стояла шафа з папками, на підвіконні лежала купа газет, а за письмовим столом сиділи двоє чоловіків. Один був приблизно мого віку, другий — старший, із сивиною на скронях і таким виразом обличчя, ніби він уже прочитав про мене все, що хотів, і тепер лише чекав нагоди перевірити, чи відповідає написане дійсності. 

— Сідайте, міс Еллі. 

Я сіла навпроти них і поклала папку на коліна. 

— Я інспектор Говард, — представився старший. — А це сержант Міллер. Ми проводимо співбесіду на посаду слідчої. Ви працювали в поліції раніше, правильно? 

— Так. Останні кілька років — у відділі розслідування злочинів. 

— І вирішили змінити місце роботи? 

— Обставини склалися так, що мені довелося шукати інший відділок. 

Говард підняв очі від документів. 

— У вашій рекомендації зазначено, що ви мали розбіжності з керівництвом щодо закриття справи. 

Я чекала на це запитання. Усе одно воно мені не сподобалося. 

— Так. 

— Ви відмовилися погодитися з офіційним висновком? 

— Я відмовилася підписувати документ, який, на мою думку, не відповідав зібраним доказам. 

Міллер відкинувся на спинку стільця. 

— Ви розумієте, що слідча не може самостійно вирішувати, які рішення керівництва їй подобаються, а які ні? 

— Звичайно. 

— Тоді чому ви не виконали наказ? 

Я подивилася на нього. 

— Тому що наказ не змінює фактів. Якщо докази суперечать висновку, я вважаю за потрібне з'ясувати причину, а не робити вигляд, що суперечності немає. 

У кабінеті запала коротка тиша. Говард перегорнув сторінку в моїй папці. Я помітила, що Міллер ледь помітно посміхнувся, але не зрозуміла, чи це добрий знак. 

— Ви завжди така прямолінійна? — запитав він. 

— Ні. Іноді я буваю ще гіршою. 

Слова вирвалися раніше, ніж я встигла їх обдумати. 

Міллер пирхнув, а Говард підняв на мене погляд. Кілька секунд він дивився серйозно, після чого куточок його рота ледь сіпнувся. 

— Принаймні ви не намагаєтеся прикрасити себе на співбесіді. 

— Не бачу сенсу. Ви все одно дізнаєтеся правду, якщо вирішите перевірити мою рекомендацію. 

— Саме тому ми її й перевіряємо, — спокійно відповів Говард. 

Він запитав про мою попередню роботу, досвід допитів, роботу зі свідками й уміння працювати з документами. На ці запитання відповідати було легше. Я розповіла про справи, у яких брала участь, про те, як перевіряла свідчення й зіставляла їх із доказами. Не намагалася видати себе за найкращу слідчу в країні. Я знала, що маю досвід, але також знала, скільки ще потрібно вчитися. 

— Як ви працюєте під тиском? — запитав Говард. 

— Залежить від тиску. 

— Поясніть. 

— Якщо йдеться про термінову роботу, я зосереджуюся на тому, що потрібно зробити. Якщо хтось тисне на мене, щоб я дійшла зручного для нього висновку, це інша справа. 

— І ви знову сперечатиметеся з керівництвом? 

— Якщо матиму підстави, так. Але я не сперечаюся заради самого спору. 

Міллер постукав олівцем по столу. 

— У нашому відділку вистачає людей, які вважають себе розумнішими за всіх. Нам не потрібна ще одна така людина. 

Я стримала бажання відповісти, що тоді вони даремно запросили мене на співбесіду. 

— Я теж не люблю людей, які вважають, що завжди мають рацію, — сказала натомість. — Особливо коли вони не можуть пояснити, на чому ґрунтується їхня думка. 

Цього разу Говард відклав папери. 

— Гаразд. Останнє запитання. Чому ви хочете працювати саме в нас? 

Я могла сказати, що відділок має хорошу репутацію, що мені подобається район або що я давно хотіла змінити місто. Усе це звучало б пристойно, але не було б повною правдою. 

— Мені потрібна робота, — відповіла я. — І я хочу займатися тим, що вмію. Я не шукаю місця, де зі мною завжди погоджуватимуться. Я шукаю місце, де можна працювати чесно й де мої рішення оцінюватимуть за доказами, а не за тим, наскільки вони зручні. 

Говард кілька секунд мовчав, потім кивнув. 

— Ми зв'яжемося з вами після того, як завершимо співбесіди з іншими кандидатами. 

— Зрозуміло. Дякую за ваш час. 

Я підвелася, потиснула їм руки й вийшла з кабінету. 

У коридорі я нарешті дозволила собі видихнути. Я не знала, чи сподобалися їм мої відповіді. Можливо, я була надто різкою. Можливо, вони вирішать, що зі мною буде більше проблем, ніж користі. Але брехати я не збиралася.На вулиці повітря було холоднішим, ніж здавалося з вікна. Я застебнула пальто й рушила до зупинки. Дорогою зайшла в невелику кав'ярню, взяла каву й кілька хвилин посиділа біля вікна, спостерігаючи за перехожими.Я згадала обличчя Говарда, коли розповідала про свою попередню роботу. Він не виглядав ані роздратованим, ані переконаним. Можливо, він просто звик вислуховувати людей і не робити висновків завчасно. Така риса мені подобалася. Коли я повернулася додому, день уже добігав до середини. Співбесіда минула не так погано, як я очікувала, хоча сказати напевно, чи справила я хороше враження, було важко. Інспектор Говард здавався стриманим, а сержант Міллер дивився на мене так, ніби намагався зрозуміти, скільки проблем я можу принести разом із собою.Я зачинила двері, повісила пальто й залишила сумку на стільці. У будинку було тихо. Після кількох годин розмов про роботу мені хотілося хоча б ненадовго забути про чужі запитання, документи й необхідність доводити, що я здатна виконувати свої обов’язки.На кухні я заварила чай, зробила собі бутерброд і сіла біля вікна. Дощу не було, але небо залишалося сірим. На протилежному боці вулиці чоловік вигулював собаку, а біля сусіднього будинку хтось розвішував випрану білизну. Звичайний день у звичайному районі. Саме такого спокою мені останнім часом і бракувало.Я повільно допила чай і дозволила собі трохи відпочити. Потім віднесла чашку до раковини й уже збиралася піднятися до спальні, коли згадала розмову з Артуром.