Розділ 4.Старі чутки

Лондон, 1992 рік · Еллі 

До магазину я вирішила піти ближче до обіду. У холодильнику майже нічого не було, а харчуватися печивом і кавою, як я робила останні два дні, довго не вийшло б. До того ж мені набридло сидіти в будинку, де кожна друга річ була накрита білою тканиною, а підлога скрипіла так, ніби хтось постійно ходив за мною слідом. 

Надворі було сиро. Небо затягнули низькі сірі хмари, а після нічного дощу на тротуарах залишилися калюжі. Я зачинила двері, двічі смикнула ручку, перевіряючи замок, і рушила вулицею.Район здавався тихим, навіть трохи сонним. Невеликі цегляні будинки стояли близько один до одного, перед деякими росли кущі, а на підвіконнях виднілися горщики з квітами. Біля одного з будинків чоловік років тридцяти возився з огорожею. На ньому був старий коричневий светр, а поруч на землі лежали інструменти.Я вже пройшла повз нього, коли він підняв голову. 

— Ви, мабуть, нова мешканка з будинку навпроти? 

Я зупинилася й обернулася. 

— Настільки помітно? 

Чоловік усміхнувся. 

— За останні кілька днів ви вже втретє виходите звідти з таким виглядом, ніби збираєтеся його спалити. 

Я мимоволі засміялася. 

— Він просто потребує трохи більше уваги, ніж я очікувала. 

— Це ще м'яко сказано. Той будинок давно ніхто не приводив до ладу. 

Він витер руки об ганчірку й випростався. 

— Артур, до речі. Живу тут майже все своє життя.

— Еллі. 

Ми потиснули руки. Артур виявився балакучим чоловіком, але не з тих, хто ставить надто особисті запитання. Він поцікавився, чи подобається мені район, чи вже знайшла я найближчий магазин і чи не виникло проблем із водою або опаленням. 

— Поки що все працює, — відповіла я. — Хоча я ще не встигла перевірити половину будинку. 

— А горище? — запитав він. 

Я здивовано глянула на нього. 

— Ще ні. А що з ним? 

Артур на мить замовк, ніби сам не був певен, чи варто продовжувати. 

— Та нічого особливого. Просто там, здається, залишилися старі речі. Принаймні колись були. Коли будинок стояв порожнім, ніхто особливо не цікавився тим, що всередині. 

— Ви знали попередніх мешканців? 

— Не сказав би, що добре. Але пам'ятаю цю сім'ю. Приємні люди. Чоловік, дружина й маленька дитина. Дівчинка, здається. 

Я згадала фотографію, яку знайшла в шухляді. Чоловік, жінка й дитина на старому знімку. На звороті був написаний 1972 рік. 

— Давно вони тут жили? 

Артур почухав щоку, обдумуючи відповідь. 

— Дуже давно. Я тоді був підлітком. Чоловік часто повертався додому пізно. Здається, працював десь на будівництві. А дружину я іноді бачив у крамниці. Вона завжди віталася. Дівчинка теж була привітна, хоча зовсім маленька. 

— А що з ними сталося? 

Артур похитав головою. 

— Ось цього я вам і не скажу. 

Він знизав плечима. 

— Одного дня вони просто перестали з'являтися. Спочатку ніхто нічого не подумав. Люди переїжджають, таке буває. Але потім пішли розмови, що вони нібито поїхали кудись усі разом, а будинок залишили майже порожнім. Інші казали, що сім'я зникла так раптово, що навіть сусіди не зрозуміли, коли саме це сталося. 

— А поліція? — запитала я. 

— Не знаю. Я не бачив, щоб тут хтось щось розслідував. Принаймні нічого такого не пам'ятаю. Знаєте, скільки років минуло? Люди поговорили й забули. 

Артур уже збирався повернутися до огорожі, але раптом додав: 

— Хоча була ще одна дурна історія. Не знаю, хто її вигадав. Нібито та сім'я не просто переїхала. Казали, що вони пішли під землю. 

Я не відразу зрозуміла, що він має на увазі. 

— Під землю? 

— Саме так. Хтось нібито бачив, як вони їхали кудись машиною, а потім почали розповідати, що вони зникли під землею. Або що їх забрала земля. Чесно кажучи, кожен переказував цю історію по-своєму. Можливо, хтось просто хотів налякати дітей. 

Артур коротко засміявся, ніби йому самому було ніяково за цю розповідь. 

— Люди люблять вигадувати дурниці, коли нічого не знають. 

Я не стала заперечувати. За роки роботи я чула чимало історій, які з часом обростали подробицями й перетворювалися на щось зовсім інше. Коли бракує фактів, люди охоче заповнюють порожнечі власними здогадками. 

— Ви пам'ятаєте, як їх звали? — запитала я. 

Артур насупився. 

— Ні. Прізвище, можливо, колись і знав, але тепер не згадаю. Мені шкода. 

Я подякувала йому за розмову та попрямувала до магазину. У голові крутилася думка, що фотографія з написом «1972» могла бути пов'язана із цією сім'єю. Проте я не мала жодного доказу, що це саме ті люди, про яких розповів Артур.