Зимова ранкова темрява

Будильник. Рука тягнеться з-під ковдри до телефону і одразу стикається з холодом кімнати. Батареї знову ледь теплі.

— Ще пару хвилин... — бурмоче він, натягуючи ковдру до самих очей. 

Хвилина, дві, три, десять. Повторний будильник. 

Рука знову виповзає з-під ковдри, намацує телефон і вимикає. 

— Добре, встаю, — підводиться з ліжка, бере телефон і одразу закутавшись ковдрою, на секунду здригається від холоду. 

Підходить до вікна і крізь скло ледь видніється густий ліс, який майже розчиняється у хуртовині та зимовій ранковій темряві.

— Йоо... погода натякає, щоб я відсидів цей день вдома, натяк зрозуміло.

Йде на кухню, кладе телефон на мікрохвильову піч, набирає воду в сотейник і ставить на газ. Бере кружку, кладе пакетик чаю, сипає три ложки цукру та сідає біля столу, поправляючи ковдру й вдивляючись у вікно, як сніг хаотично осідає на рамі вікна. Ніби гіпнотизуючи. Немов пауза, де немає думок, поспіху, планів і…

— Йо! — різко встає та вимикає газ, протирає плиту від бризків закипілої води.

Надіває рукавицю і бере сотейник, заповнює кружку до половини й доливає решту звичайної води з-під крана.

— Добре, тепер, де мій телефон? — оглядає кухню та знаходить його на мікрохвильовій печі. 

Бере телефон, кружку і повертається до столу, сідає на стілець й потроху сьорбає чай, ніби не він підлив звичайної води з-під крану хвилиною раніше. 

Поправляючи ковдру, він збирається розблокувати телефон, але сповіщення надходить швидше.

— Привіт! Як справи? Можеш мене забрати? У мене зламалась машина і я не можу нічого вдіяти, бо на узбіччі дороги та навколо мене нічого не видно через хуртовину, навіть зустрічних машин нема…

— Куди ж ти зібралася у таку погоду? — шепоче він, закочуючи очі і розблоковує телефон.

— Привіт, погода сьогодні дуже чудова, чи не так? Чекаю на твою геолокацію, заберу тебе, біднесеньку, — відповідає Роберт, і куточки губ злегка смикаються вгору.

— Дякую! Я дуже вдячна! Як добре, що інтернет взагалі працює у таку погоду, — миттєво надходить відповідь від Елізабет. 

Роберт допиває чай, залишає ковдру на стільці та з поспіхом йде одягатись.

— Як же прохолодно, треба замінити батареї… — бурмочучи, Роберт накидує зимову куртку, яку давно подарував тато і не застібаючись, йде до виходу. 

Відчиняє двері. Навіть не переступивши поріг, жмуриться — частинки снігу одразу засліплюють очі і починають накопичуватися на килимку.

— Ох… — зітхаючи каже Роберт, роблячи крок назад та протирає очі. 

— Добре, треба йти, бо ще трохи і треба буде лопатою розгрібати поріг, а не їхати за Елізабет. 

Зачиняє двері та швиденько йде до машини, яка стоїть під навісом біля будинку. Сівши, заводить двигун та вмикає радіо.

— Окей, почекаємо трохи, треба прогріти салон. 

Хвилина, дві, пʼять — і вже можна було рушати. 

— Я виїжджаю, через хвилин 25 буду у тебе, — відправляє повідомлення. 

Повідомлення не доставлено, перевірте звʼязок вашого оператора.

— Чорт, ну, вона на мене і так чекає, — вішає телефон на тримач та рушає.
Вже світліше ніж вранці, але будинки, дорога, дерева — лише слабкі силуети й тільки працюючі двірники намагалися розігнати сніг і навіть увімкнені фари не дуже покращують ситуацію.

— Окей, супер! Не дай боже встрягти десь, — зітхає і трохи збільшує гучність радіо.

По радіо чутно попередження про можливе погіршення негоди, і куточки губ Роберта злегка смикаються вгору. 

Екран телефону різко змінюється з чорного на світле — Роберт одразу помічає повідомлення від Елізабет.

— Я тебе вже зачекалася, де ти? В салоні стає прохолодно і машина все одно не заводиться, сподіваюся ти вже виїхав.

Роберт друкує та приглядує за дорогою.

— Через 15 хвилин буду у тебе, дочекайся і не перетворися на труп, — відправляє відповідь і слідом додає усміхнений смайлик.

— Ха-ха, вже відкриваю вікна в машині, — миттєво надходить відповідь від Елізабет.

Роберт усміхається і вдалині дороги бачить дивне світло.

— Що це? — бурмоче він схвильовано, намагаючись розгледіти.

Світло не зникає, а навпаки, наближається, розсіюється крізь хуртовину, стає сліпучим.

— Який довбень використовує дальнє світло в таку погоду?!

Екран телефону знову змінюється з чорного на світле — Роберт одразу помічає повідомлення від Елізабет, але не спішить відповідати.

Окрім сліпучого світла, Роберт починає чути незрозумілий звук, який стає гучнішим. 

— Що відбувається?! — він з'їжджає на узбіччя та виходить назовні.

Хуртовина одразу б'є в обличчя, вітер зриває куртку. Холод за секунду пронизує Роберта і той одразу здригається, схрещує руки, притискаючи долоні до передпліч, шукаючи куртку очима.