Зимова ранкова темрява

Будильник. Рука тягнеться з-під ковдри до телефону й одразу стикається з холодом кімнати. Батареї знову ледь теплі.
— Ще пару хвилин... — бурмоче він, натягуючи ковдру до самих очей.
Хвилина, дві, три, десять. Повторний будильник.
Рука знову виповзає з-під ковдри, намацує телефон і вимикає.
— Добре, встаю, — підводиться з ліжка, бере телефон і одразу закутавшись ковдрою, на секунду здригається від холоду.
Підходить до вікна і крізь скло ледь видніється густий ліс, який майже розчиняється у хуртовині та зимовій ранковій темряві.
— Йоо... погода натякає, щоб я відсидів цей день вдома, натяк зрозуміло.
Йде на кухню, кладе телефон на мікрохвильову піч, набирає воду в сотейник і ставить на газ. Бере кружку, кладе пакетик чаю, сипає три ложки цукру та сідає біля столу, поправляючи ковдру й вдивляючись у вікно, як сніг хаотично осідає на рамі вікна. Ніби гіпнотизуючи. Немов пауза, де немає думок, поспіху, планів і…
— Йо! — різко встає та вимикає газ, протирає плиту від бризків закипілої води.
Надіває рукавицю і бере сотейник, заповнює кружку до половини й доливає решту звичайної води з-під крана.
— Добре, тепер, де мій телефон? — оглядає кухню та знаходить його на мікрохвильовій печі.
Бере телефон, кружку і повертається до столу, сідає на стілець й потроху сьорбає чай, ніби не він підлив звичайної води з-під крана хвилиною раніше.
Поправляючи ковдру, він збирається розблокувати телефон, але сповіщення надходить швидше.
— Привіт! Як справи? Можеш мене забрати? У мене зламалась машина і я не можу нічого вдіяти, бо на узбіччі дороги та навколо мене нічого не видно через хуртовину, навіть зустрічних машин нема…
— Куди ж ти зібралася у таку погоду? — шепоче він, закочуючи очі і розблоковує телефон.
— Привіт, погода сьогодні дуже чудова, чи не так? Чекаю на твою геолокацію, заберу тебе, біднесеньку, — відповідає Роберт, і куточки губ злегка смикаються вгору.
— Дякую! Я дуже вдячна! Як добре, що інтернет взагалі працює у таку погоду, — миттєво надходить відповідь від Елізабет.
Роберт допиває чай, залишає ковдру на стільці та з поспіхом йде одягатись.
— Як же прохолодно, треба замінити батареї… — бурмочучи, Роберт накидує зимову куртку, яку давно подарував тато й не застібаючись, йде до виходу.
Відчиняє двері і навіть не переступивши поріг, жмуриться — частинки снігу одразу засліплюють очі і починають накопичуватися на килимку.
— Ох… — зітхаючи каже Роберт, роблячи крок назад та протирає очі.
— Добре, треба йти, бо ще трохи і треба буде лопатою розгрібати поріг, а не їхати за Елізабет.
Зачиняє двері та швиденько йде до машини, яка стоїть під навісом біля будинку. Сівши, заводить двигун та вмикає радіо.
— Окей, почекаємо трохи, треба прогріти салон.
Хвилина, дві, пʼять — і вже можна було рушати.
— Я виїжджаю, через хвилин 25 буду у тебе, — відправляє повідомлення.
Повідомлення не доставлено, перевірте звʼязок вашого оператора.
— Чорт, ну, вона на мене і так чекає, — вішає телефон на тримач та рушає.
Вже світліше ніж вранці, але будинки, дорога, дерева — лише слабкі силуети й тільки працюючі двірники намагалися розігнати сніг і навіть увімкнені фари не дуже покращують ситуацію.
— Окей, супер! Не дай боже встрягти десь, — зітхає і трохи збільшує гучність радіо.
По радіо чутно попередження про можливе погіршення негоди, і куточки губ Роберта злегка смикаються вгору.
Екран телефону різко змінюється з чорного на світле — Роберт одразу помічає повідомлення від Елізабет.
— Я тебе вже зачекалася, де ти? В салоні стає прохолодно і машина все одно не заводиться, сподіваюся ти вже виїхав.
Роберт друкує та приглядає за дорогою.
— Через 15 хвилин буду у тебе, дочекайся і не перетворися на труп, — відправляє відповідь і слідом додає усміхнений смайлик.
— Ха-ха, вже відкриваю вікна в машині, — миттєво надходить відповідь від Елізабет.
Роберт усміхається і вдалині дороги бачить дивне світло.
— Що це? — бурмоче він схвильовано, намагаючись розгледіти.
Світло не зникає, а навпаки, наближається, розсіюється крізь хуртовину, стає сліпучим.
— Який довбень використовує дальнє світло в таку погоду?!
Екран телефону знову змінюється з чорного на світле — Роберт одразу помічає повідомлення від Елізабет, але не спішить відповідати.
Окрім сліпучого світла, Роберт починає чути незрозумілий звук, який стає гучнішим.
— Що відбувається?! — він з'їжджає на узбіччя та виходить назовні.
Хуртовина одразу б'є в обличчя, вітер зриває куртку. Холод за секунду пронизує Роберта і той одразу здригається, схрещує руки, притискаючи долоні до передпліч, шукаючи куртку очима.
Мить — і хуртовина, сліпуче світло, дивний звук, який він чув — зникають. Залишився лише густий туман, крізь який, вдалині дороги, видно силует — нагадуючи вантажівку.
— Щ-що відбувається? Хуртовина, де? Світло, я... — Роберт завмирає на місці, вдивляючись у силует, і тремтіння від холоду стихає.
Не відводячи погляду, він намагається розгледіти її — і та, здається, починає прискорюватись назустріч.
Роберт поспіхом сідає в машину, смикає ключ вгору. Ще раз. Ще. Двигун видає різкий ламкий звук.
— Чорт!! — він помічає дим з-під капота. Силует вантажівки стає чіткішим, і вона летить просто на нього.
…
Будильник. Рука тягнеться з-під ковдри до телефону і одразу стикається з холодом кімнати. Батареї знову ледь теплі.
— Ще пару хвилин... — бурмоче він, натягуючи ковдру до самих очей.
Хвилина, дві, три, десять. Повторний будильник. Рука знову виповзає з-під ковдри, намацує телефон і вимикає.
— Добре, встаю, — підводиться з ліжка, бере телефон і, одразу закутавшись ковдрою, на секунду здригається від холоду.
Підходить до вікна і крізь скло ледь видніється густий ліс, який ховається у ранковій темряві.
Простоявши пару секунд, Роберт йде на кухню, кладе телефон на мікрохвильову піч та набирає воду в сотейник і ставить на газ.
Бере кружку, кладе пакетик чаю, сипає три ложки цукру та сідає біля столу, поправляючи ковдру й вдивляючись у вікно.
Проходить декілька хвилин і вода закипає, Роберт встає та вимикає газ, надіває рукавицю та бере сотейник, заповнює кружку до половини й доливає решту звичайної води з-під крана.
Тишу перериває коротка мелодія. Роберт не одразу розуміє, звідки вона лунає. Очима оглядає кухню й бачить телефон на мікрохвильовій печі. Підходить до телефону, екран одразу згасає.
Бере телефон, кружку і повертається до столу, сідає на стілець й потроху сьорбає чай, ніби не він підлив звичайної води з-під крана хвилиною раніше. Поправляючи ковдру, Роберт розблоковує телефон і бачить повідомлення від Елізабет.
— Привіт, як справи?
— Привіт, нещодавно прокинувся, сиджу пʼю чай і збирався прочитати твоє повідомлення, — відповідає Роберт та робить ще один ковток.
— Зрозуміла, ти нічого не забув?
— Та ні начебто, а що? — жмуриться на секунду Роберт та робить ще один ковток.
— Ти знову це робиш.
— В сенсі? — відповівши, він починає задумуватися і намагається згадати, що має на увазі Елізабет.
Ставить кружку на стіл та починає шукати відповіді в чаті. Проходить деякий час, Роберт не знаходить відповіді й бачить ще одне повідомлення від Елізабет.
— Ти не доїхав до мене, я чекала на тебе і мені було холодно…
Пальці зависають над екраном, нерозуміння витісняє всі інші думки й відчуття.
— Елізабет? Це якийсь прикол? Я тебе не розумію… — відповідає Роберт та робить ще один ковток чаю і залишає кружку на столі.
Минає декілька хвилин, відповідь не надходить.
— Ну? І як це розуміти? Я тебе зараз наберу.
Перший дзвінок і відповіді на тому кінці немає. Роберт робить ще один дзвінок і знову чує лише гудки.
Ще один дзвінок і Роберт чує ледве чутний шум на тій стороні.
— Елізабет? Ти мене чуєш? Що ти маєш на увазі?
— Елізабет? Ауу? Я не розумію тебе, мені приїхати до тебе? Ти в порядку? Чому не відповідаєш мені на повідомлення? — договорює Роберт і чує різкий хрускіт зі своєї кімнати. Він встає та повільним кроком іде через коридор до кімнати.
— Елізабет? Чому ти мовчиш? — шепоче він, прислухаючись до своєї кімнати.
— Ти не памʼятаєш це… — шепоче Елізабет і одночасно Роберт чує голос у кімнаті.
— Е-Елізабет? Чому я чую тебе в кімнаті й по дзвінку? — дихання Роберта стає частіше.
Роберт заходить у свою кімнату, швидко оглядає її та не знаходить нічого дивного.
— Елізабет? Я тебе чув в кімнаті, але тебе тут нема. Що в-відбувається? — руки Роберта починають злегка тремтіти. Знову і знову оглядає кімнату, стоячи біля стінки.
— Роберт, тобі потрібно згадати.
— Вантажівка, — шепіт прямо у вухо, не з телефону.
Роберт різко обертається і бачить темну фігуру в кінці коридору.
— Хто ти? — тримаючи телефон, робить крок назад.
— Елізабет, я бачу щось у своєму коридорі, це ти?
…
— Хуртовина, ранкова темрява і ти. Я тобі написала, щоб ти забрав мене, у мене зламалась машина, вона не заводилась, і я не мала змоги добратися до тебе. Ти відповів, що будеш через 25 хвилин. Я тебе чекала, чекала і чекала. В салоні ставало все холодніше, і на тому узбіччі була лише я, ніяких зустрічних машин. Взагалі нікого. Чому ти не приїхав до мене? Ти памʼятаєш це? — шепіт по дзвінку.
Погляд Роберта зависає на фігурі, яка стоїть в кінці коридору.
— Е-Елізабет, я не памʼятаю цього…
— Роберт, — відповідає фігура, і Роберт одразу здригається від того, як різко змінився голос.
Фігура робить крок вперед, і Роберт бачить: глибокі рани, відсутня права рука, кров, рваний одяг. Рис обличчя не розпізнати.
— Тебе збила вантажівка, ми не змогли забрати Елізабет, вона замерзла там до смерті. Наше майбутнє перестало існувати в той же день.
— Роберт, ми стільки всього планували... — ледь плачучий шепіт чутно по дзвінку.
Роберт тримає телефон і дивиться на фігуру. Очі повільно наповнюються сльозами, обличчя зраджує його — губи тремтять.
— Кохана, вибач… — тихо каже Роберт і відчуває, як хтось обіймає його ззаду і кладе голову на плече.
…
Роберт і Елізабет вдивляються у закривавлену фігуру.