Розділ 4. Перше кохання

Минуло кілька тижнів. Тепер жоден день Лелі не починався без повідомлення від Артема. І жоден день не закінчувався без побажання доброї ночі. Спочатку вона навіть не помітила, як сильно звикла до цього. Але одного разу Артем не написав до обіду.  Леля  кожні кілька хвилин перевіряла телефон. Перечитувала старі повідомлення. Заходила в месенджер. Виходила. І знову заходила.

— Ти хвора? — запитала Люда, коли вони сиділи після уроків у парку.

— Ні.

— Тоді чому ти дивишся в телефон так, ніби там заховані відповіді на всі питання світу?

— Просто чекаю повідомлення.

Люда хитро усміхнулася.

— Від Артема?

Леля мовчала.

— Господи, Лелю.

— Що?

— Ти закохалася.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Людо.

— Лелю.

Подруга засміялася.

— Не хвилюйся. Це не смертельно.

— Я не закохалася.

— Саме так говорять усі закохані.

У цей момент телефон завібрував. На екрані висвітилося:

“Артем”

Серце Лелі зробило дивний стрибок.

— Бачиш? — переможно сказала Люда.

— Замовкни.

Повідомлення було коротким.

«Вибач. Був зайнятий.»

І все.

Але чомусь цього вистачило, щоб настрій Лелі миттєво покращився. Того вечора Артем запропонував зустрітися. Не через екран. Не через повідомлення. По-справжньому. Леля погодилася. Вони домовилися зустрітися біля річки. У суботу. О шостій вечора.

Увесь тиждень вона хвилювалася. Ніколи раніше проста прогулянка не здавалася такою важливою. У суботу Леля змінила одяг щонайменше сім разів.

— Якщо ти ще раз переодягнешся, то ми зустрінемо старість раніше, ніж ти вийдеш з дому, — сказала мама.

— Мамо!

— Що?

— Нічого.

Мати лише усміхнулася. Вона все розуміла.

Коли Леля прийшла на місце зустрічі, Артем уже чекав. У цивільному одязі він виглядав зовсім інакше. Молодшим. Спокійнішим. Ближчим.

— Привіт - сказав Артем.

— Привіт.

Кілька секунд вони просто стояли один навпроти одного. Обидва трохи ніяковіли.

— Ти гарно виглядаєш, — сказав Артем.

Леля відчула, як почервоніли щоки.

— Дякую.

— Це був комплімент.

— Я зрозуміла.

— Просто перевіряв.

— Дурень.

— Можливо.

Вони рушили вздовж набережної. Сонце вже починало ховатися за обрій. Вода відбивала золотаві промені. Довкола панував дивний спокій. Того вечора вони говорили про все. І вперше Артем почав говорити про війну. Не як герой. Не як військовий. А як звичайна людина.

— Знаєш, — тихо сказав він, — найстрашніше там не вибухи.

— А що?

— Звикнути до них.

Леля уважно слухала.

— Спочатку кожен звук лякає. А потім настає момент, коли ти перестаєш боятися.

— Це ж добре? - невпенено запитала Леля.

Артем похитав головою.

— Ні. Бо тоді ти починаєш втрачати частину себе. - відповів він.

Леля не знала, що відповісти. Вона просто дивилася на нього. І вперше зрозуміла, що за його усмішкою ховається набагато більше болю, ніж він показує людям.

— Ти боїшся? — раптом запитала вона.

Він довго мовчав.

— Так.

— Чого?

— Не повернутися.

Леля відчула, як серце стислося. Артем усміхнувся.

— Але зараз не хочу думати про це.

— А про що хочеш?

Він дивився на неї. Довго. Занадто довго.

— Про тебе.

І раптом увесь світ навколо ніби затих. Не було ні людей. Ні шуму міста. Ні вечірнього вітру. Лише вони двоє. Серце Лелі, яке билося так голосно, що, здавалося, його можна було почути. Саме того вечора вона зрозуміла. Це вже не симпатія. Не цікавість. Не дружба. Вона закохалася.По-справжньому.